Артем Вусик – український актор, режисер, сценарист, педагог та співзасновник незалежних українських театрів “Прекрасні квіти” (2011–2017), “Нафта” (2017–2022; обидва – у Харкові), “Варта” (Львів). Молодий, але вже знаний в Україні мистець (народився 6 травня 1988 р. у Харкові) традиційно привертає увагу практиків та теоретиків театру своїми виставами, в яких помітно виразне авторське начало, власну методологію роботи режисера з актором і театральним текстом, застосування режисером розмаїтих технік та естетичних вирішень у сценічній реалізації.
Його виставам притаманні ознаки естетики постмодерну: відсутність ідеї однозначної істини або універсальних правил, інтертекстуальність, цитування, постіронія та поєднання різних стилів. Режисер завжди прагне до експериментальности й утворення власного всесвіту в рамках театральних умов, отож навіть напрям, в якому він творить найчастіше, – це сформований ним самим новий жанр: фанкфутуризм.
Здебільша режисер працює над експериментальними, камерними виставами тривалістю година-півтори, надаючи перевагу світовій і національній класиці, сучасній українській драматургії та власним текстам. Із зарубіжної класичної літератури Артем Вусик поставив на сцені такі твори: “Dracula” за Бремом Стокером (2015); “Перетворення” Франца Кафки (2015); “Alice in Wonderland” Льюїс Керрол (2019); “Орфей: public talk”, заснований на давньогрецькому міті про Орфея і Еврідіку (2019). Сучасна українська література у репертуарному списку режисера представлена виставою “Джалапіта” Емми Андієвської. З класичної української літератури режисер поставив дві вистави: “Страждання на Гончарівці” за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці” (театр “Нафта”, 2019) та “Любов)” за п’єсою Лесі Українки “Блакитна троянда” (Львівський академічний драматичний театр імени Лесі Українки, 2017).
Музичній складовій у виставах Артем Вусика присвячено дуже багато уваги, адже вона стає безпосереднім інструментом для вираження сценічного дійства, альтернативою слів, здатною і розкрити внутрішні, глибинні переживання персонажів, і описати безпосередньо місце дії, чітко зберігаючи й концентруючи темпоритм дійства. Цей акцент на музичній виразності простежується в усіх роботах режисера до повномасштабного вторгнення та видозмінюється у тих поставах, які створювались у 2022–2023 рр.
Режисерському почеркові Артема Вусика властиві хореографічна драматургія і пластична акторська виразність вистав, не обов’язково безмовних. Це театр жестів, в якому акцент робиться на можливостях актора через фізику відобразити свого персонажа, розповісти його історію [1]. Працюючи в такому методі роботи, актор (за освітою лялькар) Артем Вусик вимагає від лицедіїв чіткого вміння оперувати своїм тілом, немов лялькою. Тобто стати “надмаріонеткою”, за методологією Гордона Крега чи Леся Курбаса. “Найбільше враження на сцені справляє рух постатей; це найцінніше з усього, що є у вашому розпорядженні” [1], – підкреслює Гордон Крег. Актор-“надмаріонетка” здатний перетворювати символи під час сценічної дії у свої маски на обличчі, без глибокого психологічного переживання ролі.
У роботі з акторами Артем Вусик проявляє себе як максимально толерантний, терпеливий та уважний режисер, який прагне до уникнення будь-яких конфліктів. “Артем справді вміє об’єднувати людей. Ми кожного дня просто бігли на репетиції з ним” [2], – говорить про режисера акторка Оксана Цимбаліст.
Почавши працювати як професіонал, з часу випуску з Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (керівник курсу – С. Я. Фесенко), режисер Артем Вусик протягом дванадцяти років своєї творчої діяльности брав участь у низці театральних фестивалів. У театрі “Нафта” (м. Харків) були покази вистав: “Антон і Наташа в пошуках сенсу життя” у рамках “Parade-fest” (театрально-урбаністичний фестиваль. Україна, Харків), а також в рамках XVIII театрального фестивалю “Салтівська Весна” (Харків); “APOLLO” в рамках II театрально-урбаністичного фестивалю “Parade-fest” (Україна, Харків), а також на фестивалі “IV Український тиждень у Гданську” (Польща, 2019).
Моє знайомство з творчістю Артема Вусика почалось із “Перетворення” Ф. Кафки (Львівський академічний драматичний театр імени Лесі Українки, прем’єра 16 травня 2015 р.). Вистава розкриває ідею внутрішнього конфлікту людини, настільки глибинного та невимовного, що його можливо зрозуміти лише без слів. Робота Артема Вусика абсолютно позбавлена словесних реплік, простір сповнюється лише станами, які працюють за принципом “action reaction” [3]. Ці стани розповідають історію героя на ім’я Грегор Замза, який одного дня прокинувся комахоподібною істотою, і спонукають до переосмислення власної фізичної та духовної сутности.
Згідно з трактуванням режисера, Грегор Замза ніколи не хотів помирати навмисне і завжди прекрасно усвідомлював свої справжні потреби. Його невиражена злість на ближніх, внаслідок очевидного перетину родичами його особистих меж, змусила Грегора витіснити свої істинні прагнення у власну тінь. Але ці бажання насправді нікуди не зникають, вони залишаються і накопичуються в людині. Вигаданий режисером персонаж – Тінь Грегора – актор Дмитро Наумець, одягнений з ніг до голови у чорну тканину, – впродовж усієї дії був присутній на сцені, тим самим демонструючи свій невід’ємний вплив на все, що відбувається. Він є уособленням мрій Грегора – актор Назар Павлик.
Образ Батька (актор Володимир Пантелєєв) – чітко наслідував та довершував закладені Кафкою риси. Гострий у рухах, серйозний та завжди похмурий Батько-Пантелєєв у чорному костюмі з галстуком нагадував мафіозі, який не вбачає в людях рівних собі істот. Двоякість бажань з боку Батька-Пантелєєва, який, з одного боку, хоче повернути все як було, а з іншого – вимушений абстрагуватися від навколишніх реалій, підштовхує його до прийняття найсерйознішого рішення: повної відмови від сина. На знак цього Батько (Володимир Пантелєєв) кидає у Грегора (Назара Павлика) буквально і в переносному сенсі “яблуко розбрату”, що назавжди поставило крапку у їхніх стосунках.
Як бачимо, Артем Вусик зробив спробу розшифрувати підсвідомий та непізнаний людьми світ власних бажань і почуттів. Через пластичний театр, доповнений дуже тонким і точним музичним супроводом, режисер розкрив проблематику людської самоідентифікації у власній голові. У соціюмі, який тебе відштовхує, можна почуватися так само самотнім, як у тілі тварини. Саме це ілюструє історія головного героя вистави Грегора Замзи.
У виставі-дослідженні “Любов)” за мотивами драми “Блакитна троянда” Лесі Українки (Львівський академічний драматичний театр імени Лесі Українки, прем’єра 27 квітня 2017 р.) Артем Вусик вирішив об’єднати різні погляди на почуття любови людей з абсолютно різних епох, тим самим на рівні ідеї розкриваючи те, що любов для кожного в різні часи різна. З одного боку – класичний текст психологічної драми Лесі Українки, опублікований ще 1908 р., а з іншого – справжні та цілком щирі історії акторів, які перед “відкритим мікрофоном” діляться з глядачем своїми досвідом та рефлексіями стосовно настільки особистого відчуття любови.
Робота режисера над твором Лесі Українки особлива передовсім тим, що Артем Вусик принципово не змінював нічого в оригінальному тексті, ще більше підкресливши його вагомість через формат читання: актори зачитують перед мікрофоном текст п’єси, по суті, відіграючи його тільки інтонаційно, доки на фоні, на самій сцені відіграються пантомімічні етюди. Між деякими діями та виходами у п’єсі актори виходили до мікрофону та розповідали особисті історії.
Поява на сцені Любови (актриса Оксана Цимбаліст) супроводжується широкими рухами. Руки актриси і ноги, немов у павука, чіпляються за двері, після чого вона різко вистрибує на планшет сцени, збирається всім тілом у пряму лінію та йде обійматися з Олімпіядою Іванівною – Анною Єпатко. Глядач бачить різку відмінність цього персонажа від перебування у компанії поверхових інтелігентів і в компанії Ореста, який її розуміє і з яким вона могла, відчуваючи свободу, не обмежувати себе амплуа “вихованої пані”. На контрасті з цим дуже вирізняється, наприклад, перший вихід Малевського (актор Назар Павлик), який, попри поважний вік, виходить на сцену впевнено, немов парубок у розквіті молодости. Рухи його зібрані, осанка пряма, як і належить солідному чоловікові, а свій статус він час від часу підкреслює рухами ніг, які виглядають так, ніби він демонструє свої ідеально налаковані черевики. Малевський – Назар Павлик, – на відміну від інших персонажів, майже не рухається по сцені і не займає у просторі багато місця, його увага практично весь час цілковито сконцентрована на Сані – актриса Рита Гуркач. Майже всі свої кроки Малевський планує щодо неї.
Сценографія у виставі “Любов)” художника Дениса Богомазова практично позбавлена декорації. За весь час дійства додатково з’являються тільки реалістичні стіл, крісла, полиця з книгами і лампа, що висить над сценою. Складається враження, що сценографія навмисне не претендує на створення додаткових смислів, адже основний акцент у цій виставі – на словах і символічних рухах акторів, які заповнюють весь простір, створюючи у ньому невидимі декорації, міняючи невидні людському оку задники.
Вистава “Любов)” – справжнє театральне дослідження любови, через тілесні та словесні способи вираження. Попри свою імпровізаційну частку щирости перед мікрофоном та живий діялог із публікою, вона чітко розвиває проблематику душевних страждань в урбаністичному українському суспільстві кінця ХІХ ст. Беручи за основу текст Лесі Українки, Артем Вусик розкриває його драматичність та місцями навіть трагічність, контрастність людських почуттів у форматі мистецького формалізму, де, здавалось би, будь-який експеримент неможливий. Завдяки сучасному звучанню й переосмисленню твору любов розкривається як багатогранне, безмежне почуття, притаманне абсолютно кожному, хто вважає себе людиною.
Вистава “Джалапіта” Емми Андієвської (Перший академічний український театр для дітей та юнацтва, прем’єра 6 травня 2018 р.) особлива тим, що вона – єдина серед режисерських робіт Артема Вусика, розрахована безпосередньо на дитячого глядача. Режисер вистави разом з хореографинею Ніною Хижною, на запрошення тодішньої головної режисерки Першого академічного театру для дітей та юнацтва Рози Саркісян, створили пластичну, сюрреалістичну виставу про так званого Джалапіту у світі людей, єдина якість якого – це доброта. Ідея безвідмовної сили в руках людини червоною ниткою йде впродовж усієї постави, проте паралельно з тим підіймаються й питання любови, добра, смерти та незрілости суспільства.
Скориставшись свободою прочитання та трактування твору, Артем Вусик перескладав цей “словесний пазл” у виставі у більш сюжетно наростаючу історію, що цілком надається для сценічного втілення. Інсценізація режисера поділила твір на умовні три блоки: людство до приходу Джалапіти, сам прихід Джалапіти та мить його повернення туди, звідки він прийшов. Теми доброти, любови та сенсу життя залишились.
У виставі для дитячого театру Артем Вусик вирішив узагалі не акцентувати увагу на питанні смерти, вивівши таку гостру тему на більш метафоричний рівень через міміку й інтонації акторів, які виражають свої емоції гіперболізовано та інтенсивно. Внаслідок цього у дійстві часто присутній крик, гучний та пронизливий, який чимось нагадує дитячі вередливі верески. Режисер акцентує на тому, що соціюм, в який потрапив Джалапіта, настільки зіпсованій споживацьким способом існування, що навіть на вигляд доросла людина стає дитиною. Власне, основна різниця між двома Джалапітами (літературним та зіграним) – та, що у виставі це конкретна особа, а в творі – невизначеної форми сукупність надсил, що користуються людською мовою. Тобто режисер звертає увагу на те, що Джалапіта міг бути і звичайною людиною, яка просто дечим відрізнялася від інших, адже основна його якість – доброта – це саме людська риса.
Вистава майже повністю існує в жестах. Послуговуючись твердженням історика театру та літератури Тадеуша Ковзана, – у другій системі кінетичних часово-просторових знаків, що виражається через експресію тіла [4]. Кожен рух акторів на сцені – це детально продумана партитура, код безумовних ритмічних візуальних жестів, які складаються в один ланцюг, створюючи цілі речення та абзаци без слів [5]. Рух, як жест, у виставі режисера Артема Вусика та хореографині Ніни Хижної здебільшого набуває функції дублювання та підсилення слова, а не його заміни. Завдяки жестам у цій роботі кожне слово стає виразнішим та експресивнішим: режисер так розставив акценти у виставі, що змістив їх у бік питання нелюдської сили у людських руках.
Після 24 лютого 2022 р. більшість українських мистців спрямували свою діяльність на рефлексію та документування війни в Україні через свої мистецькі роботи, які згодом демонструвалися, зокрема, для закордонної авдиторії. На початку повномасштабного вторгнення Артем Вусик був вимушений переїхати до Львова, де спільно з Ніною Хижною створив незалежний театр “Варта”, об’єднавши мистців з різних регіонів України. Більшість з них до 2022 р. уже працювала з Артемом.
З перших днів повномасштабної війни головною метою діяльности цього театру стало розмовляти з авдиторією про війну “тут і зараз”. Репертуар “Варти” складався з таких вистав як “Перший день війни” (2022), “Вона війна” (2022) (у співпраці з незалежним театром “Публіцист”), “Як я познайомився з війною і майже вбив путіна” (2022), “Херсон незламний” (2022), “Андрій та Леся зустрічаються у Львові” (2022), “Лютий” (2022), “Всередині моєї кімнати” (2023).
Оскільки Артем Вусик був одним із засновників та ідейних наставників цього театру, то абсолютно у всіх виставах можна було прослідкувати його режисерський почерк: хореографічна виразність постав, їхній динамічний та ритмічний розвиток, акцент на музичній складовій, що діяла на сцені в ансамблі з акторами. Виразним прикладом такого режисерського підходу Артема Вусика до роботи можна назвати автобіографічну виставу “Як я познайомився з війною і майже вбив путіна”, прем’єра якої відбулася на малій сцені Львівського академічного драматичного театру імени Лесі Українки 2 липня 2022 р. Жанр спектаклю – авдіяльно-перформативний концерт. На сцені весь час присутні музиканти, які розвивають та продовжують репліки акторів, немов створюючи для них дійсність, у якій вони існують. Так музика вийшла з поля фонового супроводу у незаангажовану дію на сцені. У виставі можна також помітити основні мистецькі тенденції театру “Варта”: відсутність великої кількости декорацій та мінімалістична сценографія, де пріоритетним в оформленні радше є костюми акторів та їхні реквізити – тобто все працює на підкреслення безпосередности акторської дії; ігрова естетика театру, де актори на сцені можуть озвучувати кожен рух, створювати “відкритим прийомом” абсурдні ситуації та грати у них без масок; документальність у поєднанні з постдокументальністю, коли в одній виставі можуть поєднуватись опубліковані безпосередні свідчення потерпілих від російської окупації, “театр свідка”, коли актори розповідають самі про свій досвід війни та мистецьке осмислення дійсности – так відбувається творча інтерпретація довколишнього на основі реальних подій.
Театр “Варта” показує актора як людину, що публічно досліджує різні частинки самої себе та своїх меж. Усі тексти вистав написані здебільшого самими акторами, кожен висловлює свою активну громадянську позицію та відрефлексовує власний травматичний досвід. Режисерське бачення театру ґрунтується на тому, що він завжди повинен бути актуальним і реагувати на дійсність; певна сума коштів із показів систематично перераховується на волонтерські потреби.
За два роки діяльности цього театру на його сцені було здійснено сім прем’єр, актори могли грати одну виставу навіть тричі підряд і приїжджали на репетиції з інших країн. Були проведені численні благодійні розіграші, тренінги та збори для Збройних сил України, а також покази на закордонну авдиторію. Артем Вусик став не просто режисером-засновником для цього театру, а й справжнім театральним менеджером, який збирав у спільній роботі мистців з активною громадянською позицією. Він зумів створити довкола себе безперервний мистецький процес задля використання вільної платформи у театральному самовираженні в умовах війни.
Коли 2023 р. Артем Вусик повернувся до рідного Харкова, то знову розгорнув широке поле діяльности у театрі “Нафта”. Проте варто зазначити, що колектив театру почав діяти ще у грудні 2022 р., коли у співпраці із австрійським Theater im Bahnhof відбулася прем’єра документальної вистави “Nobody died today”, створеної на реальних історіях українських військових.
Починаючи з середини 2023 р. безпосередньо у театрі “Нафта” у Харкові відбулися дві прем’єри вистав: абсурдна детективно-пластична комедія з елементами театру анімації “Щур” (22 вересня 2023 р., рімейк вистави “Пацюк” 2012 р.) та заснована на автобіографічних розповідях режисера моновистава у жанрі музичної сюрреалістичної трагікомедії – “Веселка на Салтівці” (6 листопада 2023 р.). Спільними рисами обох робіт є те, що сам Артем Вусик писав для них тексти і був безпосередньо режисером. Виставам притаманні характерні для театру “Нафта” епатажність, іронія, виразність рухів, поєднання музики та акторської дії на сцені. В тому ж таки театрі “Нафта”, за підтримки Інституту Ґете, проходив освітньо-дослідницький проєкт “НафтаЛаб” з 11 листопада по 17 грудня 2023 р., а також низка благодійних тренінгів від акторів театру для підтримки “Культурного ШОКу” (Штабу Олега Каданова, який займається волонтерською діяльністю, допомагаючи ЗСУ).
Артем Вусик – сучасний постмодерний український режисер, який шукає різні форми для експериментального театру, підкреслюючи його тілесність та музичну дієвість. Упродовж свого вже дванадцятирічного професійного театрального шляху в Україні та за кордоном він став співзасновником трьох незалежних театрів: “Прекрасні квіти” (Харків), “Нафта” (Харків) і “Варта” (Львів), а також створив свій унікальний мистецький жанр фанкфутуризм, який поєднує в собі ідею відсторонення від традиційних мистецьких форм та акцент на музичній складовій і ритміці. Вистави А. Вусика, підтримуючи відвертий діялог з глядачем, реагують на актуальні події часу через тему, ідею та художнє втілення; вони також активно залучені до громадського життя авдиторії. Створюючи на сцені новий всесвіт, в якому був би можливий будь-який найстрашніший та найабсурдніший сценарій людського життя, режисер дозволяє акторові проявити свою щирість навіть у моменти неприхованої зміни масок і дає глядачеві простір для переосмислення дійсности.
Наукова керівниця – доц. Світлана Максименко
1. Крег Е. Г. Про мистецтво театру. Київ, 1974. С. 320.
2. Особистий архів. Інтерв’ю 24.05.2023 р.
3. Йдеться про вчення відомого французького актора театру і кіно Бернара ле Кока, на честь якого була названа французька акторська школа фізичного театру у Франції. Див.: Bernard Le Coq. Sa biographie [Електронний ресурс]
4. Ковзан Т. Знак в театрі // Театр: Історія. Теорія. Практика. Львів, 2013. С. 132.
5. Бальме К. Вступ до театрознавства. Львів, 2008. С. 89.
