Аналіз вистави Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра “Усі найкращі речі” Дункана Макміллана
(прем’єра 1березня 2020року).
У репертуарі українських театрів на регулярній основі можна побачити вистави класичної британської драматургії, серед яких – роботи за п’єсами Вільяма Шекспіра, Бернарда Шоу та Оскара Вайлда. Увагу ж до сучасних британських п’єс почали виявляти не останньою чергою завдяки фестивалю британської драми “Taking the Stage”, започаткованому Британською радою в Україні задля культурного обміну між британськими та українськими театральними професіоналами. Фестиваль стартував майже десять років тому, 2015 р., тоді ж у переліку запропонованих для постановки п’єс з’явився твір британського драматурга Дункана Макміллана “Легені”. В цій п’єсі подружжя, плануючи народження дитини, намагається уявити майбутнє, в якому би довелося жити новій людині на планеті Земля. Виставу за п’єсою “Легені” створили режисер Євген Мерзляков у Луганському музично-драматичному театрі, Дмитро Захоженко в Театрі на Печерську в Києві, а також Євген Худзик у Львівському театрі імени Леся Курбаса.
Згодом українському глядачеві випала нагода познайомитися зі ще однією п’єсою Макміллана – “Усі найкращі речі” (“Every brilliant thing”). Драматичний твір створено у співавторстві з британським коміком Джоном Донаг’ю, Макміллановим другом. Саме Джон Донаг’ю опрацював п’єсу у жанрі стендапу і запропонував її глядачам 2013 р. на фестивалі “Ludlow Fringe”, де вона здобула неабиякий сценічний успіх. У 2014 р. виставу з незмінним Донаг’ю у головній ролі поставив театр “Barrow Street” у Нью-Йорку, а телеверсію вистави зафільмувала мережа HBO.
Автор п’єси застосовує елементи комічного мовлення для зображення складних і серйозних тем: життя і смерти, кохання і розлуки, переживання травми, стосунків між батьками і дітьми, депресії, втрати сенсу існування та його віднаходження. У п’єсі “Усі найкращі речі” досліджується психіка дитини, яка зростає поруч зі схильною до суїциду матір’ю. Впродовж оповіді ми спостерігаємо за тим, як може виглядати дорослішання та майбутнє дитини, яка має адаптуватися до життя в умовах постійного відчуття провини і небезпеки, перманентного переживання страху і стресу.
В Україні ж свою поставу “Усіх найкращих речей” подавав як заявку на участь у фестивалі “Taking the stage” 2018 р. Київський театр “Актор”. Однак вистава тоді так і не відбулася. Та вже 2020 р. ту ж п’єсу поставила головна режисерка Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова із єдиною акторкою Олесею Жураківською. Прем’єра моновистави “Усі найкращі речі” припала на початок карантинних обмежень, та все ж була зіграна щонайменше у трьох містах України – Києві, Чернігові та Львові – й досі не сходить зі сцени київського Театру на лівому березі.
У п’єсі “Усі найкращі речі” Дункан Макміллан постає не лише як драматург, а й, сказати б, співрежисер усіх майбутніх вистав. Він залишає розгорнутий авторський коментар перед текстом п’єси. Наприклад, роль оповідача історії може приміряти на себе “жінка чи чоловік будь-якого віку та національности”. Водночас автор радить зробити простір для вистави максимально безпечним та комфортним для глядачів, а головному актору / акторці пропонує за пів години до початку вистави поспілкуватися з авдиторією, щоб зрозуміти, кого з присутніх краще залучити до гри. Важливим елементом п’єси є окреслені автором сцени, що вимагають залучення до вистави її глядачів у ролях героїв, таких як батько, ветеринар, директорка школи тощо. Дункан Макміллан фактично надає інструкції, яких має дотримуватися постановник, адже саме у такому вигляді, з усіма імпровізаціями та комедійними прийомами Джона Донаг’ю ця експериментальна стендап-вистава колись спрацювала, здобула успіх та визнання.
Оскільки вистава “Усі найкращі речі” – це інтерактивний монолог одного героя, її сценічне представлення неможливо було б реалізувати без адаптаційного перекладу оригінального твору. Цим зайнялася режисерка Тамара Трунова: беручи за основу матеріял Макміллана, вона локалізувала текст під українські реалії, зберігши таким чином важливий зв’язок між виконавцем та авдиторією. Так звичайне морозиво з твору-оригіналу перетворилося на знайоме усім з дитинства морозиво “Каштан”, а паста болоньєзе – на макарони по-флотськи; додалися також вафельки “Артек”, бійки на мілині Азовського моря, голос Ніни Матвієнко і навіть слово “шкереберть”.
“Усі найкращі речі” – це історія одного хлопчика, який ще семилітком почав складати список “усього, що є на світі чудового”. Ідея укладати такий список виникла у нього через спробу його матері покінчити з собою. Хлопчик зібрав докупи усе прекрасне, що бачив навколо, – усе, “заради чого варто жити”, – щоб повернути матері любов до життя. Список, що складався на той момент із 314 пунктів (серед яких – мультфільм “Пластилінова ворона”, смугасті речі, люди, які спотикаються, і звичайні яблука), мама хлопчика прочитала і… просто виправила усі граматичні помилки.
Десять років по тому, коли хлопцеві вже виповнилося сімнадцять, мати вчинила другу спробу суїциду. Тоді хлопець згадав про свій список, доповнив його і почав читати матері. Залишав записки, аби ті потрапляли їй на очі. Голосно скандував причини жити, перекрикуючи телевізор. Ховав листочки в коробки на кухні та вирізав слова на фруктах. Серед речей, що виявилися найкращими, на думку хлопця-підлітка, – гамаки, пакувальна плівка, Іван Миколайчук, вафельний торт і “знання, якими звуками виманюють видр у парку диких тварин”. Доповнений список, вже із тисячі речей, він надіслав матері, коли навчався в університеті, а на канікулах знайшов його акуратно вкладеним у конверті.
Згодом цей список побачила дівчина головного героя і почала доповнювати його самостійно, чим заохотила хлопця до подальшої роботи. Список став налічувати тисячі, а згодом десятки і сотні тисяч найкращих речей: паліндроми, лагідні коти, вінілові платівки і навіть перспектива переодягання у Свинку Пеппу – під номером 777 778.
Минали роки. Хлопець одружився, відбув весільну подорож до Криму, переїхав до нової квартири, завів кішку, але враз перестав поповнювати свій список, у якому не вистачало трохи більше ста сімдесяти тисяч до мільйонного пункту. Ідеї для розширення списку вичерпалися. І тоді хлопця охопив той самий депресивний стан, що все життя переслідував матір. Дружина його покинула. А сам він зібрав усі коробки з записами і викинув їх на смітник.
Через сім років він записався на групу психологічної підтримки. З’ясувалося, що викинутий список врятувала його колишня дружина, а його мати, на жаль, таки наклала на себе руки. Тепер допомога була потрібна його татові. Доглядаючи батька після трагічної втрати, хлопець вирішує повернутися до свого списку: він днями й ночами переписує його від самого початку і нарешті доповнює до мільйона. Тепер у списку опинилися парні татуювання під номером 999 998 і закінчення завдання – під номером 999 999. Список герой дарує своєму татові.
Під час вистави глядачі можуть спостерігати, як травмована дитина знаходить простий і не зовсім універсальний (адже він так і не допоміг матері), але дієвий для неї самої (дитини) метод боротьби зі своїми страхами, що впливає на формування особистости й життя загалом. Список усього найкращого буквально зростає разом з дитиною, стає дзеркальним відображенням її самої. Так, на самому початку у списку з’являються прості дитячі радощі, наприклад, “пісяти в море” або “не спати, коли час спати, а тобі дозволили дивитися телевізор”.
Ще в дитинстві хлопчик зауважує для себе, що складати список найкращих речей у певному порядку неможливо, адже речі, які ти справді любиш, неможливо об’єктивно порівнювати між собою. Тож він складає його хаотично і не намагається побудувати певний рейтинг, в якому б якийсь один пункт можна було вважати кращим за інший. У підлітковому віці хлопець поповнює список платівками та алкоголем, а в дорослому здається найкращим “відчуття спокою, яке настає, коли усвідомлюєш: хоч ти й потрапив у жалюгідне становище, але вдіяти вже нічого не можеш”. Перечитуючи список у різні періоди свого життя, герой розуміє, що колись він сам був налаштований оптимістично і працював з натхненням, іноді записуючи буквально все, що потрапляло йому на очі.
Виявляється, що мільйон усіх найкращих речей можна легко вмістити в одну валізу, і вона стане “усім необхідним”, що варто взяти з собою під час життєвої мандрівки. І власник такого скромного багажу може виявитися найбагатшою людиною у світі, адже володітиме усім прекрасним, що нас оточує. Шукаючи неосяжного сенсу, варто навчитися помічати приємні дрібниці: яким прекрасним може бути сьогодні небо, якими смачними – стиглі яблука, яким мелодійним – голос Ніни Матвієнко.
Для вистави “Усі найкращі речі” режисерка Тамара Трунова обрала як виконавицю єдиної ролі Олесю Жураківську – досвідчену акторку з величезним творчим доробком із перевагою комедійних ролей. У Театрі на лівому березі Олеся Жураківська грає вже понад двадцять років. Тамара Трунова коментувала свій вибір акторки в інтерв’ю для “Суспільне Культура”: “…Мені здалося, що Олеся – це чи не найкращий вибір щодо виконавиці цієї ролі, знаючи її, її ставлення до людей і те, яке життя вона живе. Вона і мені віддавала серце під час наших репетицій. У мене вийшов такий театральний парадокс – роблю виставу про суїцид і – сама перебуваю у кризовій ситуації, з якої я на той момент майже не бачила виходу. І те, як Олеся мене підтримувала, просто кожного дня давала менi цю ін’єкцію підтримки любові, віри… Вона є і залишиться людиною, яка мене врятувала в складній ситуації. І всю цю енергію моєї глибокої подяки я вклала в цю виставу, тому вона тепла і жива” (https://suspilne.media/culture/121682-reziserka-tamara-trunova-inkoli-otrimuu-lapasi-o-naresti-ti-zrobila-colovicu-vistavu/).
Вистава “Усі найкращі речі” – наче сеанс психотерапії: тут легко відчути себе у безпеці, у дружньому колі, де акторка – “тепла і жива”, щира, відверта, чесна з собою та авдиторією. Її любов та підтримка, даровані режисерці під час роботи, наче просочились у саму виставу і наповнили всю глядацьку залу.
Тамара Трунова так пояснює вибір акторки в інтерв’ю Олегові Вергелісу: “Мені здалося, що це має бути не лише професійний актор / акторка, а й людина, яка здатна почути чужий біль, якій не байдуже, і це проявляється у щоденних вчинках. Олеся Жураківська опікується Будинком ветеранів сцени, і я бачу, скільки серця вона щодня лишає іншим людям. Моя величезна повага та щирий уклін перед її професійністю та людяністю” (https://drama-comedy.kiev.ua/tamara-trunova-pro-novu-vystavu-teatru-usi-najkrashhi-rechi/).
“Усі найкращі речі” – вистава, в якій директорка театру, народна артистка України грає семирічного хлопчика (а згодом – і підлітка, і дорослого чоловіка), при цьому не перевтілюючись у цей образ. На самому початку дії Олеся оголошує задане драматургом правило, що головну роль може грати будь-хто – “жінка чи чоловік будь-якого віку та національности”, а глядачі мають прийняти це правило та сприймати виконавця / виконавицю так, як вона зазначила. Таким чином, єдиними атрибутами для зображення дитини в Олесі Жураківської є грайлива зачіска – такі собі два хвостики (а не, наприклад, пародіювання дитячої манери спілкування); у підлітка – яскрава рожева шапка. Більше її образ візуально не змінюється: далі у виставі вона зодягнена у довгий темний плащ, звичайні широкі штани та блузу.
Олеся Жураківська на сцені – професійна, майстерна, справжня, жива, людяна. Виставу вона веде динамічно, вміло комунікує з авдиторією. Очевидно, що всі “задіяні” глядачі почуваються поруч з акторкою комфортно, разом із нею імпровізують, а вона підтримує та розвиває їхні імпровізації, доповнює репліками у відповідному контексті. Наприклад, розігруючи сцену з приспанням собаки, Олеся шукає у залі “чоловіка із добрим обличчям”, який згодом спробує себе у ролі ветеринара; “шикарну сумочку”, що перетвориться на улюбленого собаку головного героя; олівець, що стане шприцом для уколу. Олеся поводиться із сумочкою так, ніби це й справді її домашній улюбленець, гладить його по голові і боїться підпустити до лікаря. Лікар же, підготувавши олівець-шприц, намагається знайти стегно собаки. Хоча епізод доволі трагічний, адже демонструє глядачам перший досвід знайомства головного героя зі смертю, починається сцена жартівливо, а завершується щирими дитячими переживаннями: хлопчик, переповнений тривогою, шукає в залі людину, яка потримала б його за руку, щоб заспокоїти.
А от сцена в машині. Там двоє – тато і хлопчик. Олеся Жураківська знову обирає в авдиторії чоловіка, запрошує його взяти на себе таку відповідальну батьківську роль, садить його на валізу та сідає поруч. Далі просто дає вказівки: потрібно відкрити неіснуючі двері машини, курити у відкрите вікно і керувати автомобілем. Так вони сидять у тиші, поки тато не докурює сигарету. А потім акторка пропонує чоловікові із зали помінятись місцями: тепер Олеся буде батьком, а батько – маленьким хлопчиком із єдиним завданням: відповідати на всі татові репліки одним словом “Чому?” Вона одягає на чоловіка свою рожеву шапочку, сідає на уявне сидіння водія і розігрує кумедний діялог із сином, починаючи з простого прохання пристебнути ремінь, а далі постійно відповідаючи на всі дитячі – “Чому?”
Школа. Хто зіграє директорку? Олеся пропонує глядачці одягти на руку шкарпетку і розмовляти зі своїм персонажем, ніби ця шкарпетка – така собі лялька-рукавичка собаки. Уявіть, – глядачка сама вигадує питання для діялогу, а Олеся відповідає шкарпетці-собачці, дізнається її ім’я і породу. Цій самій директорці вже дорослий хлопець у фіналі вистави буде телефонувати пізно вночі, щоб поговорити із тією собакою, якій у дитинстві можна було довірити усі секрети.
Сценографія вистави проста і функціональна (авторка простору – Тамара Трунова): на підлозі – освітлене біле коло, що може символізувати розташування людей у групах психологічної підтримки, на стіні – проєктор платівок з піснями, а на стелі – декілька люстр, на яких висять папірці з номерами пунктів зі списку. Отож усі найкращі речі буквально сяють, освітлюють весь простір і згасають, коли сцена особливо трагічна, наприклад, коли герой розповідає про другу спробу самогубства матері або коли він, покинутий, у відчаї телефонує директорці школи.
Вистава “Усі найкращі речі” не намагається чогось навчити глядачів, не надає гарантовано дієвого засобу для боротьби із депресивним станом, натомість вона застерігає лише однією реплікою: “Люди, у мене є кілька порад для кожного, хто замислюється про самогубство. Це дуже прості поради. Ви просто цього не робіть. Все. Не робіть і все”. Герой вистави розмовляє із глядачами, розповідає їм свою історію і ділиться своїм методом психологічної підтримки, що з’явився через бажання допомогти матері, а врешті-решт врятує його самого.
Мене перегляд вистави мотивував задуматися над тим, що б я вписала у свій список найкращих речей у різному віці. У моєму дитинстві не було мультфільму “Пластилінова ворона”, не було пісень Тото Кутуньйо і актора Івана Миколайчука. І це не дивно, бо герой вистави 1974 року народження, а я народилася на тридцять років пізніше. Тож у мої сім літ найкращими речами були розмальовки з принцесами, кіндер сюрприз та хеппі міл із Макдональдсу, а в сімнадцять – бездротові навушники, слово “крінж” та коли твоє відео у тіктоці раптово набирає мільйон переглядів. І тим вистава також доводить, що представлений список не може бути універсальним, він буде різним для кожної людини, адже відображатиме її індивідуальний досвід і спогади.
Якщо вам дійсно погано, ви перебуваєте у тривожному, стресовому, депресивному стані, відчуваєте біль або порожнечу всередині, можете не йти на цю виставу. Вона вам не допоможе. Насправді вона й не створена для того, щоб цілеспрямовано комусь допомогти. Вона створена для того, щоб поговорити. Просто поспілкуватися з авдиторією про всі речі, які нас оточують. Речі, що існують кожен день навколо нас. Речі, які здатні осяяти життя, якщо навчитися їх помічати і цінувати.
Жовтий колір. Морозиво “Каштан”. Люди, що спотикаються.
Якщо ви чомусь забули про них, вам обов’язково нагадають. І хто знає, може, ця вистава теж потрапить у ваш список усіх найкращих речей?
