Звуки нічного степу, залита м’яким світлом сцена, де серед поодиноких велетенських кавунів розташувалася модель кімнати. Металеве ліжко, драбина, тумбочка, вікно та люстра – усе це стоїть на підвищенні, ніби острів посеред безкрайнього степового моря. Ніби ця кімната – єдина надія на порятунок, пліт, який захищатиме своїх мешканок від жахливих хвиль, які вирують навколо.
Така картина зустрічає глядачів перед початком вистави “Дочки” у Львівському академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки. П’єса Оксани Гриценко “Молочайник”, за якою створено виставу, стала справжнім хітом 2024 року для українських театрів. Вона вже йде на сценах Театру на Подолі в Києві, Театру ім. Т. Шевченка у Чернігові, Театру юного глядача в Одесі та Молодіжного театру в Дніпрі. Текст сильно резонує з нашим сьогоденням, ставить важливі актуальні питання. На деякі з них глядачі навіть можуть дізнатися відповідь.
“Ми побачимо, як впадуть їхні прапори, як згорять їхні БТР-и. Ми побачимо, як їх поглине відчай і страх. Ми будемо тут”.
Вистава розповідає історію п’ятьох жінок однієї родини, які під час повномасштабного вторгнення і російської окупації Херсонщини залишаються у своєму рідному селі. Окуповані території, війна – непрості теми для осмислення та втілення на сцені. Проте саме через театральне мистецтво можна найвідвертіше говорити про травматичні події, даючи авдиторії можливість відчути й пережити їх разом із персонажами. Під час вистави ми не стикаємося безпосередньо з актами насильства. Про те, що відбувається за межами “безпечної” кімнати героїнь, дізнаємося зі слів. Ця вистава – простір для рефлексії, де сміх і сльози переплітаються в залі.
Режисерка Ольга Турутя, яка виступила також сценографкою та художницею з костюмів, визначила жанр вистави як трилер. Бо і справді – від початку до кінця сюжет тримає глядача в напрузі, як у класичних зразках жанру. Можна сказати, що це “магічний трилер”, метафізичне у ньому стає невід’ємною частиною розповіди. Режисерка добре балансує між побутовим реалізмом і містичними елементами, створюючи унікальний малюнок вистави. Містика, закладена у тексті твору, відіграє важливу роль, проте в рамках вистави реалізовано її досить обережно. На мою думку, вона могла би мати ширше та глибше втілення, щоб посилити емоційний вплив і зробити дію ще більш інтенсивною та загадковою.
Акторські роботи розкривають двошаровість існування героїнь: реальність зовнішнього світу – і їхні внутрішні переживання. Наталя Мазур у ролі Баби вражає контрастами: старша жінка, хворобою прикута до ліжка, в моменти спогадів про молодість раптом стає легкою в рухах, до неї звідкись повертається пластика й енергія. Анастасія Перець постає у ролі Мами – усупереч жахіттям окупації, вона одягає яскраву сукню й танцює під італійську пісню; все життя вона мріяла потрапити на виставку томатів у Пармі – що ж, нехай мрія здійснюється бодай у такий спосіб. Кожна з жінок – Оля (Таїсія Малахова), Олеся (Ісабель Меркулова) та Кума (Тетяна Шелельо) – опиняється в ситуації, коли рамки побутового існування стають затісними, і кожна переживає це по-своєму.
Музичне оформлення, яке створили Володимир Помірко, Оксана Цимбаліст, Святослав Ілійчук, додає до вистави нових вимірів: голоси реального світу переплітаються зі звучанням музичних творів, підсилюючи атмосферу та емоційні відтінки кожної сцени.
“Духи наших предків дадуть тобі сили. Царю-Молочаю, тебе викликаю. Прийди!”
Ці слова, які в звичайних умовах здаються абсурдними, у контексті вистави стають зрозумілими, необхідними та природними. Магічне мислення як спосіб впоратись із жахами реальности дійсно дає персонажам підтримку та сили боротися зі страхами й випробуваннями. Однак, як стає зрозуміло ближче до фіналу, загадкові випадки пояснюються діями реальних людей. І це формує думку про те, що варто не лише заручатися підтримкою надприродних сил, а й покладатися на власні рішення та вчинки, адже тільки самі люди здатні змінити хід подій у реальному світі.
“Дочки” Театру Лесі – це вистава про силу, сміливість і здатність знаходити свої шляхи до подолання труднощів у найтемніші часи.
