Львівське квадрієнале сценографії
Сценографію і театральні костюми можна побачити не лише на сцені під час вистав, а й поза театрами – на виставках і спеціялізованих міжнародних форумах, таких як, скажімо, Празьке квадрієнале, Бієнале сценографії в Бухаресті або Тбіліське бієнале сценічного дизайну. На карті міжнародних художніх заходів Україна теж має своє вагоме місце – Львівське квадрієнале сценографії, яке цьогоріч відбувається вже втретє. Форум виник з ідеї презентувати українську сценографію світові, розвивати і популяризувати мистецтво сценографії як всередині країни, так за її межами. І це доволі багатогранний проєкт, який об’єднує мистців і науковців України та світу, програма заходу налічує чимало різноманітних подій. Тож варто підкреслити, що Львівське квадрієнале сценографії стало регулярною міжнародною подією з акцентом на український контекст, яка за форматом і обсягом відповідає світовим практикам та підсилює культурну вагомість України на світовій арені, пропонуючи новий майданчик для зустрічей професіоналів, студентів і дослідників мистецтва сценографії.
Засновником і незмінним організатором Львівського квадрієнале сценографії є громадська організація “Галерея сценографії” – мистецька платформа, що регулярно реалізовує великі і камерні проєкти та орієнтується на міжнародну співпрацю. Основним завданням цієї організації на сьогодні є розвиток мистецтва сценографії і театрального костюму в Україні та промоція цього мистецтва у світі. Галерея сценографії займається проведенням виставок, лекцій, публічних читань, майстеркласів, зустрічей, а також видавництвом книг, реалізацією продакшен перформансів і вистав. У 2023 році ця мистецька платформа була організатором Національного павільйону на Празькому квадрієнале сценографії, а також, уже тричі – на Тбіліському бієнале сценографії (2020, 2022, 2024 рр.). Але найбільшим її проєктом на сьогодні є проведення Львівського квадрієнале сценографії.
Цього року команда вирішила зробити окремий акцент на Литві: організувати окремий павільйон литовських мистців у Львові, а також зробити окремий спецпроєкт – виставку українських і литовських художників у Вільнюсі, що стала передподією форуму. Виставка проходила з 10 липня по 14 вересня у Литовському музеї театру, музики та кіно і мала назву “Театральний костюм XXI ст. Діалог ідентичностей: Україна – Литва” (у литовському варіянті – “Персонаж на театральній сцені: Україна – Литва”).
Богдан Поліщук, куратор більшости проєктів Галереї сценографії, розповів, що ідея організовувати міжнародні заходи у сфері сценічного дизайну виникла давно. Саме для цього виставки і створюють, бо вони дають можливість продемонструвати за кордоном українські напрацювання, а водночас і подивитися, чим живе мистецький світ, які теми, питання, цінності домінують у його просторі, порівняти себе з іншими. А крім того, це ще й живе професійне спілкування, з якого зазвичай народжується подальша взаємодія, проєкти, партнерства. Саме зі спілкування на одному з проєктів Галереї сценографії і зародилася ідея литовсько-української виставки. Після того, як в Україну приїхали заступниця директорки Литовського музею театру, музики і кіно Ауксе Капочюте-Вайткув’єне та куратор відділу кіно цього музею Відмантас Казлаускас, розмов на резиденції і тривалого листування з українськими колегами сторони прийшли до спільної ідеї: представити на виставці театральні костюми. Ці артефакти є зручними, компактними у транспортуванні і, в певному сенсі, самодостатніми творами мистецтва, які за бажанням можна для ширшого представлення доповнити фотографіями чи відео з вистав, показавши, як театральні костюми “працюють” у сценічному дійстві.
Виставка: концепція, дизайн, тематика
Організатори вирішили, що це буде експозиція сучасних костюмів. “Одразу виникла ідея поглянути на театральні костюми двох країн через призму національної драматургії, що допомогло б чіткіше побачити особливості творчости, передусім підхід художників, які працюють у різних умовах, до національної теми, – зауважила литовська мистецтвознавиця, докторка філософії Раймонда Бітінайте-Ширвінскене. – Побудову литовської експозиції було обумовлено сценографією, створеною за останні 10 років за мотивами творів литовських драматургів і композиторів для театру”. Так само з українського боку представлені костюми зі сценічних постав за сучасними п’єсами, створеними після Революції гідности і до 2025 року. “Це період нашого повернення до незалежности та ідентичности, – зазначив Богдан Поліщук. – У Литві ці процеси почалися раніше, але питання залишаються актуальними. Бо наша війна кожну европейську країну нині змушує задуматися щодо власної ідентичности, національности”.
В основній назві проєкту є підназва “Діалог ідентичностей”, яка стала основною ідеєю всієї концепції і прочитується в експозиції, у відборі експонатів, запрошенні творців-художників, у побудові проєкту загалом. Кожен костюм допомагає розкрити характер героїв, дізнатися про їхні життєві перипетії, підкреслює ознаки національної ідентичности і показує зв’язки між художниками з різних країн. Головним меседжем виставки стало осмислення себе на тлі нинішніх історичних подій та в умовах війни. В образах героїв через костюм прочитується спільне бажання відновити та заново відкрити забуті, унікальні некласичні теми і форми мистецтва, відродити старі казки, легенди і твори відомих класиків, переосмислити архаїчне минуле.
З українського боку експонати виставки добирав Богдан Поліщук, з литовського – Раймонда Бітінайте-Ширвінскене. Дизайн та архітектуру створював литовський театральний художник Маріус Някрошюс. На відкритті мистець розповів, що сам простір нагадує сцену, а ширми, які ділять її на кілька секцій, подібні до театральних куліс і разом з костюмами і світловим рішенням створюють ефект театру тіней. Кураторка зауважила, що відвідувачі виставки немовби потрапляють на сцену, де мають змогу обійти по колу всі костюми, доторкнутися до них, щоб так, через тактильні відчуття, пізнати кожного героя. Через це виставка у Литві мала назву “Персонаж на театральній сцені”. До того ж на виставці представлені не тільки костюмами, а й ляльки з вистав театру ляльок, а для ширшого уявлення про кожного героя поруч з костюмом висіли їхні ескізи, фотографії з вистав і невеличкі анотації литовською та англійською мовами.
Українська експозиція
Її представили шестеро театральних художників – різних за віком, з різних міст і різними за художніми напрямками роботами. Ці мистці відомі своєю співпрацею з провідними українськими режисерами і театрами, освітніми, мистецькими й видавничими проєктами, а також педагогічною та громадською діяльністю, участю у виставках і мистецьких форумах. Старше покоління художників представляли Олег Татаринов та Інесса Кульчицька, які вже багато років працюють в українських театрах і як сценографи, і як художники костюмів. Богдан Поліщук вибрав для експозиції роботу Олега Татаринова з вистави “П’ять пісень Полісся” (2025), яка була поставлена за п’єсою Людмили Тимошенко у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (режисер Ігор Матіїв). Це – костюм Сафонівни, яка є уособленням радянської жінки, що живе життям іншим людей, обговорюючи їхні проблеми і нещастя. За сюжетом вона перебуває у лазні, тож на акторці костюм “голого тіла” – об’ємний, з грубої лляної тканини, що в театральному світлі ставав подібним до шкіри людини. Візуально таке вбрання нагадує скіфську бабу, мумію, відьму, палеонтологічну Венеру. За словами художника, гіперболізовані форми “голого тіла” надавали персонажеві брутальности і ґротеску, що підсилювало драму історії, яка розповідалася.
Інесса Кульчицька – відома художниця та сценографка театру ляльок. Для виставки куратор відібрав її роботи з двох вистав вечірнього репертуару: “Засвітнє танґо” (2021) за твором Юрія Винничука “Танґо смерті” (режисерки Уляна Мороз і Яна Титаренко) та “Атомна русалка” (2024) за п’єсою Андрія Бондаренка (режисерка Яна Титаренко). “Засвітнє танґо” описує два періоди історії Львова – мирні довоєнні роки та період радянської і нацистської окупації під час Другої світової війни. На виставці представлена лялька хлопчика Ореста Барбарики, від імені якого оповідається історія, лялька мами хлопчика і костюм ляльководки. Головний образ сценографії – машина часу, розбита різноманітними заборонами, ідеологічними установками й терором, тому ляльки є ніби застиглими у часі суб’єктами, позбавленими якихось деталей, з дірками і різноманітними порожнинами – наслідками розбитих спогадів. Образ ляльки-матері побудований на спогадах її сина та на реальних розповідях мешканців Львова тих років, виконаний у червоно-чорному кольорі, в деталях і фактурі одягу модерн. З “Атомної русалки” представлено костюм-скафандр – простий білий комбінезон із шоломом, який є не лише засобом захисту у виставі, а й знаком ізоляції, відсторонености, необхідности адаптації до неприродного середовища. У шолом вмонтовано планшет, на якому транслюються відеофрагменти – внутрішній стан героїв: кадри з Чорнобиля, зруйновані міста, безкрайній морський берег тощо. У виставі зображений світ апокаліпсису, люди перебувають у теплиці і, щоб вийти за її межі, вони одягають скафандри, в яких дихають своїми спогадами або цінними для них речами.
Середнє покоління художників представляли подружжя Поліщуків – Богдана і Олени та Любов Душина. Богдан Поліщук вибрав для експозиції костюм з вистави “Впольована пристрасть, або Підслухані пісні княжого саду” (2017) за п’єсою Галини Листвак та Ольги Ренн, яку він сам поставив у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса (1-ша версія). На виставці експонувалися чоловічий костюм Тіні (у виставі Тінями названі два ляльководи) та жіночий – Богині (троє Богинь вирішували долю основних персонажів і втручалися у хід подій). Вони зроблені в естетиці чорним по чорному, містять багато відсилань та атрибутів українського барокового одягу, а також вигаданих елементів й авторських інтерпретацій. Сюжет засновано на українській мітології, казках і легендах, п’єса стилізована під давню барокову літературу і лицарські романи. Художник переконаний, що період бароко мав особливе значення для України, оскільки саме в той час викристалізувалося багато рис і засад національної ідентичности й культури.
Період українського бароко Богдан Поліщук як режисер досліджував і в виставі “Вертеп. Необарокова містерія” (2021), поставленій за партитурою Галаганівського вертепу XVIII ст. у дзвіниці Києво-Печерської Лаври (проєкт ГО “Ignea Corda”, м. Київ). Костюми для сценічного дійства створювала Олена Поліщук, для виставки було відібрано чоловічий та жіночий костюми Вертепників. У першій частині Вертепники розповідали біблійну історію про народження Ісуса, граючи різних героїв, але не переодягаючись. Костюми героїв орнаментальні, створені з важких тканин, що додають їм скульптурного ефекту, монументальности, фактурности. Візуально вони схожі на вбрання священнослужителів – церковні ризи. Через цю подібність дійство немовби набуває характеру ритуального, сакрального.
Костюм художниці Любові Душиної для виставки було відібрано з вистави “Світчер” (2025) за п’єсою Ніни Захоженко “Загибель перших творінь Аліси” Донецького академічного обласного драматичного театру з Маріуполя (режисер Антон Меженін). Художниця віднаходила візуальну самобутність українського кабаре через переосмислення робіт українських театральних художників початку ХХ століття. На виставці представлено костюм Надії, яка є бек-вокалісткою і танцівницею в кабаре. “Еклектика проявляється не лише у поєднанні геометричних візерунків, що нагадують народні костюми, з фірмовими смужками бренду Adidas, а й у фактурі матеріялів: білого льону, червоного оксамиту та чорної шкіри”, – розповіла Любов Душина.
Молоде покоління українських художників репрезентувала Даниїла Колот, яка вже майже 10 років працює з провідними українськими режисерами. Куратор відібрав для виставки її роботу з вистави “Камінний господар” Лесі Українки Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові (режисер Сергій Маслобойщиков). На виставці експонувався костюм Сганареля, слуги Дон Жуана, в якому поєднані різні культури та епохи, елементи й стилістичні ознаки, притаманні рухові хіпі, а також українські орнаменти. За словами художниці, усі герої вистави нагадують хіпі з їхніми цінностями, що протестують проти стереотипів, нав’язливих обов’язків, стандартних відносин та запрограмованого життя.
Куратор виставки зауважив, що він прагнув показати українську театральну традицію від часів легенд і казок, козацького бароко до радянського періоду, Чорнобильської аварії, завершуючи сучасним кабаре та воєнною тематикою: “Це, певною мірою, спроба скласти цілісний пазл – зробити, умовно кажучи, своєрідне дерево, яке має коріння, стовбур і гілочки. Переконаний, що навіть такі невеликі проєкти є дуже важливими для культурних процесів. Адже ми вписуємо наших художників, наш пошук української ідентичности в контекст европейський, бо нам бракує порівняння з европейським контекстом, щоб чітко усвідомити, побачити і бути впевненими, де наше місце. І наша виставка не є глобальним рішенням чи крапкою у цьому питанні – це один із кроків, тобто рух у цьому напрямку”.
“Мене здивувала дуже розмаїта стилістика робіт українських художників, – зізналася Раймонда Бітінайте-Ширвінскене, – різні підходи до образу (карикатурний, сатиричний, романтичний), добре володіння драматургічним матеріялом, увага до декору, деталей. Литовські художники менше уваги надають цим якостям, більше – формі костюму, виразності фактури тканини, символіці кольору, що об’єднує творчі принципи художників з костюмів і сценографів різних спеціяльностей, які працюють з костюмами”.
Литовська експозиція
Литовська експозиція складалася з робіт мистців, які останніми роками є найбільш успішними у сфері театрального костюму. Це відомі дизайнери костюмів і театральні художники, які працюють в різних театрах Литви, нагороджені театральними відзнаками. Литовська театральна сценографія дуже розмаїта, за словами співкураторки виставки, – від дуже складної, багатошарової, що об’єднує різні напрямки мистецтва, засоби вираження, до гранично мінімалістичних, камерних форм. “Однак її головна риса – концептуальність, яка часто визначає ідею всієї вистави, її динаміку і характер, – розповіла пані Раймонда. – Литовський театр – дуже візуальний театр. Литовську сценографію вирізняє не тільки важливість глобальних тем, чуйне ставлення до драматичних світових процесів, а й глибоко особистий досвід і документальна виразність”.
На виставці були представлені дві роботи досвідченої художниці з костюмів Сандри Страукайте, яка понад десять років працює як у сфері моди, так і в театрі різних жанрів. Зокрема, відвідувачі виставки мали змогу побачити її костюм Середньої сестри з вистави “Кістлявий старий на залізній горі” (2016) за маловідомою архаїчною литовською казкою, поставленою у Литовському національному драматичному театрі (режисер Йонас Тертеліс). Основою для візуального рішення вистави, джерелом натхнення стали ілюстрації видатної художниці Біруте Жиліте з її конструктивною гармонією і сучасною стильною декоративністю. Костюм має незвичну геометричну монументальну форму довгої сукні з контрастним декором, підкреслює містичність світу цієї казки. Інша робота Сандри Страукайте – костюм Людини з острова із вистави Сондри Сімани “Час зануритися / турбуватися” (“Laikas nė(e)rimui”, 2021) у Театрі танцю Агнії Шейко (хореографка Агнія Шейко). У цій поставі мітологія поєднується із побутовими, повсякденними справами людини, відроджуючи доісторичний досвід. Костюм Людини з острова – довгий коричневий одяг, що нагадує про її важке повсякденне життя – символічно передає історію стародавнього острова.
Не менш відомими у литовському театрі, за словами кураторки спецпроєкту, є молоді художники – Довіле Ґудачяускайте, Вальдемара Ясулайтіте і Барте Ляґайте. Для виставки було відібрано роботу Довіле Ґудачяускайте з вистави “Юлія” (2020) Сиґітаса Парульскіса у Литовському національному драматичному театрі (режисер Кірилас Ґлушаєвас). Це костюм Моніки Біте, подруги головної героїні, створений в аскетичному стилі. Змінні деталі одягу та символізм кольорів допомагали акторці змінювати образ своєї героїні і втілювати особистість, яка бореться за незалежність жінок. Вистава розповідає історію сучасних актрис, які розігрують історії людей, розділених двома століттями, тому у виставі є переплетення теперішнього і минулого часу. Костюм Біте з вишуканими рюшами та екзотичним головним убором, схожим на тюрбан, символізує шокуючу рішучість цієї жінки.
Від Вальдемари Ясулайтіте на виставці експонувався костюм Нерони з вистави “L. YRA S.” (2023) Ґабріеле Лабанаускайте у Державному малому театрі Вільнюса (режисерка Ґрета Штьормер). Це сучасна інтерпретація “Короля Ліра” В. Шекспіра. Монументальні, скульптурно змодельовані костюми В. Ясулайтіте змальовують жорстокість і жадібність героїв, підсилюють їхню жагу до влади. Єдина, хто вирізняється з-поміж інших – це Нерона, мати юного Ліра: вона у білому костюмі, який підкреслює її позитивні якості, а вишуканий жилет з високими й вигнутими плечима нагадує крила метелика, символізуючи крихкість і унікальність героїні.
Від Барте Ляґайте представлений костюм Фелікса з вистави “Лючія ковзає” (2019) Лаури Сінтії Черняускайте Театру Оскараса Коршуноваса та Вільнюського міського театру (режисер Оскарас Коруновас). Костюм головного героя, молодого пересічного чоловіка з міста, художниця створила максимально простим, зручним, з еластичного матеріялу – смугастий светр і прості в’язані штани, що допомогло акторові створити образ персонажа, зберегти його щирість, індивідуальність. Актор, який зіграв Фелікса, був удостоєний найважливішої нагороди литовського театру – Золотого сценічного хреста.
Одним з найцікавіших художників з костюмів, за словами Раймонди Бітінайте-Ширвінскене, який завжди пропонує режисерам несподівані ідеї, є досвідчений сценограф, кераміст за фахом Йонас Арчікаускас. Для виставки було запропоновано його костюм зі сценічної містерії Відунаса “Не для себе” (2021) у Національному драматичному театрі Каунаса (режисер Йонас Вайткус). Концептуальний сценічний дизайн костюмів наповнений символами та іронією, що підсилюють таємничість образів, їхню неземну сутність. Герої, одягнені у довгі білі сукні, повільно рухаючись по сцені, створювали ритуальну дію та містичну атмосферу у виставі. Монохромні костюми нагадували воскреслих духів, передавали філософську таємницю литовського мислителя, пробуджувача свідомости нації Відунаса.
Особливістю сценографки і художниці Біруте Укрінайте є те, що вона багато років працює лише з один режисером Ґітісом Падеґімасом, творцем сучасного поетичного театру. На виставці представлено її роботу з опери Йонаса Тамульоніса “Брусничка” (“Bruknelė”, 2010) у Литовському національному театрі опери та балету. За допомогою уяви та винахідливости вона створила в сучасній пластичній формі костюм Лісоруба, одного з найдавніших мітичних героїв балтійської казки. Візуально костюм схожий на одяг стародавніх воїнів – з твердої товстої тканини зеленого кольору, прикрашений рослинними орнаментами, що нагадували про зв’язок героя з природою, про її захист.
Багатогранною і однією з найбільш плідних творчинь інтерактивної сценографії в литовському театрі є Ренaта Вальчик. Для спецпроєкту кураторка відібрала її роботи з вистави Текле Кавтарадзе “Про страхи” (2017) у Державному молодіжному театрі (режисерка Ольга Лапіна). А саме – костюм Безликого чоловіка, який є єдиним живим героєм інтерактивної інсталяційної постави. Непривабливий, безстатевий, німий персонаж, візуально схожий на привида, у синьому одязі, з довгим волоссям, що закриває обличчя, веде глядачів через спеціяльно створені театральні простори та кімнати – місця страхів. Своїм загрозливим виглядом він ніби навчає глядачів приборкувати свої хвилювання.
Художниця лялькового театру Юлія Скуратова відома своїми авангардними рішеннями та унікальним візуальним втіленням персонажів на театральній сцені. На виставці представлено костюм учасниці жіночого хору з дитячої опери Рамінти Шяркшнітес “П’ять чудес Марії” (2017) у Литовському національному театрі опери та балету (режисер Кястутіс С. Якштас). Художниця передала настрої яскравих персонажів литовської опери в сучасному стилі, використовуючи одну зі своїх улюблених і унікальних творчих технік – колаж на основі фотографій і газетних вирізок. Таким чином герої постають немовби вирізаними з книжок із кольоровими ілюстраціями.
Творча біографія відомої театральної та кінодизайнерки Нерінґи Кяршуліте включає низку виразно візуалізованих постав Вільнюського театру “Lėlė”. Саме з цього театру для виставки було запропоновано костюм Поета з вистави “Все, чого у тебе немає” (2024) за мотивами поезії Вальдемараса Кукуласа (автор інсценізації та режисер Роландас Казлас). Головний герой поетичного перформансу одягнений у чорний костюм, у руках він тримає палицю, на якій висять книги – атрибут Поета, його постійного прагнення до духовної повноти. Чорний колір та монументальність форм костюму відображають самотність, смуток і передчуття смерти Поета.
Аушра Баґочюнайте-Паукштьєне продовжила традицію майстра Віталіюса Мазураса, основоположника авторського театру в Литві. Вона є творчинею авторського театру художника “Лялька” у Вільнюсі. З цього театру було відібрано ляльки з вистави “Загадки” (2022), авторкою, режисеркою та дизайнеркою якої є сама Аушра Баґочюнайте-Паукштьєне. В образах героїв розкрито литовську народну мудрість і світогляд предків. Ляльки художниці відрізняються різноманітністю фактур, форм і технік. На виставці можна було побачити масивних істот, які нагадують народну скульптуру. Їхній внутрішній світ розкривається повільно, немовби він є частиною ритуального дійства. Ці істоти втілюють героїв давно забутих загадок, вони народжені з несподіваних зіставлень і є своєрідним відображенням литовської природи, дивом повсякденности.
Богдан Поліщук – як куратор і активний учасник виставки – вважає, що дуже важливо, коли люди співдіють, роблять реальні кроки, вкладаються в реалізацію конкретних мистецьких проєктів – позитивних, конструктивних, бо це стає основою для довгострокової співпраці, комунікації, для налагодження творчих контактів з іншими країнами. А з цього виростає інформаційний обмін, підтримка як у соціяльному, так і в політичному вимірі: “Хай ця виставка є невеликим проєктом, але з маленьких кроків починається сходження на вершину”. На відкритті спецпроєкту директорка Литовського музею театру, музики і кіно Нідета Яроцкене зауважила, що театр – це не лише звук і світло, а живий простір, у якому відтворюється історія, у ньому беруть початок глибинні творчі витоки: “Сьогодні, коли Україна бореться за свою свободу, за свою ідентичність, ця виставка є не лише про мистецтво, вона є ознакою нашої солідарности. І власне через мистецтво ми говоримо про повагу, про емпатію, про творчість. І нехай ця виставка буде неначе міст між двома театральними світами, щоб довести ще раз, що насправді між нами нема ніяких кордонів і ніяких обмежень”.
