Микола Семенович Берсон (народився 20 вересня 1953 р. у Миколаєві) – директор-художній керівник Миколаївського національного (від 2021 року) академічного українського театру драми та музичної комедії, народний артист України, заслужений працівник культури та заслужений діяч мистецтв України, повний кавалер ордена “За заслуги”, почесний громадянин міста Миколаєва. У 2004 році отримав подяку Кабінету Міністрів України та Диплом “Найкращий директор театру в Україні за підсумками року”.
Наша розмова з одним із найдосвідченіших директорів українських театрів відбулася у Херсоні, у вересні 2021 року, на ХХІІІ Міжнародному театральному фестивалі “Мельпомена Таврії”, де Микола Семенович завжди був не тільки постійним його учасником, а й співорганізатором (разом із засновником та директором “Мельпомени” Олександром Книгою), гостинно надаючи сценічний майданчик Миколаївського театру драми і музичної комедії численним учасникам “Мельпомени Таврії”.
Повномасштабна війна росії проти України 24 лютого 2022 року призупинила вихід друком цього інтерв’ю. Редакція з тривогою відстежувала хід воєнних подій на Півдні України: у Херсоні та в Миколаєві. І коли довідалися, що жодні трагічні обставини не вплинули на звичний устрій творчо-адміністративного життя Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії, настав час до виходу у світ цього матеріялу. Здається, ця розмова ще більше проявила незламний дух наших нескорених, хоч і понівечених російськими ракетами, південних міст України.
Світлана Максименко: Миколо Семеновичу, серед Ваших численних державних нагород та відзнак які для Вас є найдорожчими і чому?
Микола Берсон: Це місцеві нагороди. Але найбільша з них – “Людина року міста Миколаєва”.
С. М.: Який це рік?
М. Б.: Це було сім років тому. І позаторік я став “Почесним громадянином міста Миколаєва”. Я не кажу про номінації мистецтва, я двічі поспіль перемагав в області. І, відверто кажучи, це найвищі нагороди, особливо – “Почесний громадянин міста Миколаєва”. Бо я тут народився, виріс, зростав… Державні нагороди ти отримуєш, коли хтось тебе представив там, в Адміністрації Президента чи в Кабінеті Міністрів. Там тебе не знають. Підписали чи не підписали? Це така гра. А от отримати нагороду в рідному місті, де тебе знають!.. Тут скажуть: що? навіщо? він працює? Відгуки будуть в будь-якому випадку. І приємно, що громадськість, інтернет реагували без негативу.
С. М.: Ви це відстежуєте?
М. Б.: Ні, я просто знаю. Мені доповідають. Чому я не веду сторінки в фейсбуці? Тому що соцмережі руйнують твою психіку, ти починаєш плисти за течією. А хочеться робити свою справу. І щоб тобі не заважали. Інша річ: визнання людей, глядачів, громадськости. Ми працюємо понад двадцять років на стовідсоткових аншлагах.
С. М.: Скільки місць у залі?
М. Б.: 421, а було 520. Я зробив ложі, їх стало п’ять: дві – по 4 місця і три – по 6 місць. Завжди у нас була стовідсоткова наповненість залу. Людина голосує гривнею, ногами, присутністю.
С. М.: Скільки років Ви у театрі?
М. Б.: Вже 33 роки, вік Христа на посаді. 14 квітня [2022 року. – С. М.] буде 34 роки.
С. М.: Зараз дискутується ставлення до присвоєння почесних звань: “Заслужений”, “Народний артист України”. Мовляв, їх потрібно відмінити, для чого вони сучасній Україні? Як Ви ставитесь до відміни звань?
М. Б.: Негативно. Я проти. Чому? Не тому, що у мене вони є. За мною вік, авторитет, посада, ім’я. А тому, що по-різному їх надають. Наприклад, я не розумію присвоєння почесних звань “Заслужений артист” чи “Народний артист” у середовищі шоу-бізнесу. Там праця – це комерція, чиста комерція! Вона дає насолоду глядачам, але й здобуває можливість заробітку грошей для себе: там актори будують свої будинки, дачі, мають власний бізнес. Актори ж драматичного театру цього не мають. Вони щоденно працюють, у них поступове зростання.
С. М.: Як це виявляється у винагороді для акторів державних театрів?
М. Б.: У різних відсотках грошової винагороди: перша категорія, друга, майстер сцени, почесні звання означають додатки до зарплати. І коли шоу-бізнес каже: хто про нас подбає? Держава? Вони лукавлять, навіть у часи локдавну, коли вони вже все побудували, то протриматися пів року, рік вони зможуть… Наші ж театральні актори живуть на своїх 14-16 тисяч. Акторська професія – унікальна. І не тільки актор – художник, то мистець повинен мати звання. Це мій кут зору, він суб’єктивний.
С. М.: Ніде в Україні немає інститутів, які б навчали майбутніх директорів театрів (особливо – функціонуванню в умовах ринкової економіки: маркетинг, менеджмент, фандрейзинг (вивчення проблем ринку, підготовка персоналу, пошук коштів). Хоча від 1974 року у Київському державному інституті театрального мистецтва імени І. К. Карпенка-Карого (від 2003 р. – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імени Івана Карпенка-Карого) створено катедру організації театральної справи… Як Вас доля привела до директорства у Миколаївському театрі драми та музичної комедії?
М. Б.: Я чотирнадцять років відпрацював на різних посадах: завклубом, директором Палацу культури, заступником голови колгоспу з питань культури в одному з найбільших колгоспів України. Починав у селі Щербані після закінчення інституту[1]. В часи СРСР великі колгоспи ввели таку посаду, потім став заступником з соціяльних питань, потім – першим заступником. Два роки виконував обов’язки голови колгоспу, тому що помер мій учитель, велика людина, великий організатор – Микола Миколайович Рябошапка[2]. Свого часу, коли він запросив мене, то сказав фразу, яку досі пам’ятаю: “Дитино, все, що ми могли взяти на “ура” в економіці, ми взяли. Зараз би в культурі, спорті, соціяльному розвитку досягти цього”… А головне – він був Людиною, що в той час працювала економічно дуже грамотно. Він, по-моєму, народився і працював не в той час… Був адміністратором, бізнесменом, економістом, дуже талановитою людиною. Знав своє місце. Він мені казав: “От я успішний голова колгоспу, але був би дуже поганим міністром”. Він передав мені досвід, який повинен мати кожен директор. Коли актор стає директором – це не зовсім добре… Я стикався з цими питаннями. І бачив: тут специфіка, по-перше: режисерська-акторська, а по-друге, ти повинен займати свою нішу там, де повністю можеш реалізувати себе. Я хотів йти далі. Прийшов у театр вже з певною базою, мав досвід, знання організаційної роботи, економіки, юриспруденції. І, думаю, моя сила у тому, що не знав досконало театральної справи… Хоч і слабкість у тому ж. Через те по-новому спостерігав за всім цим. Пів року мовчав, вивчав… А ще – прийняв театр повністю зруйнованим…
С. М.: Це моє наступне запитання. Якою була тоді соціокультурна ситуація в місті? Адже це взаємопов’язані речі: глядач – місто, театр – місто. Як це було?
М. Б.: Ситуація була дуже складною, якщо відверто… У 1988-му комуністична партія доходила до свого логічного завершення. Мене того року призначили директором на бюро обкому [обласному комітеті компартії. – С.М.], я прийняв згарище, а не театр. Коли колектив був на гастролях, його будівля згоріла. Я отримав акт на 96 аркушах, та й усе… Театр і до того вже горів, двічі. Його відбудували, він знову горів. В акті ревізії було написано: вогонь скерованої дії.
С. М.: То це був якийсь свідомий підпал?
М. Б.: Цього ніхто не може довести. Але підпал був. Раніше у фаворі був російський театр, ним опікувався обком партії, розумієте? І коли я прийшов, почав розбиратись у проблемах, соціяльних питаннях, то з’ясувалося, що хоча на словах начебто забезпечували квартирами і російський театр, і український, та насправді під назвою “українського” театру житло давали російському… Український театр, відверто кажучи, не був потрібним ні області, ні містові.
С. М.: Зараз інша ситуація. Розглядаючи той період і теперішній, з погляду часу, на які три найважливіші чи найважчі періоди Ви б поділили Ваш директорський шлях від моделі зруйнованого і неуспішного – до одного з найуспішніших театрів України? Можете визначити такі періоди?
М. Б.: Тут не треба бити себе в груди і казати: ось, ми потрібні! А необхідно було доводити це своєю роботою: мовчки, спокійно, тихо. Перший етап… Чому він важкий? Бо вимагає ґрунтовного вивчення. По-друге: треба завоювати довіру трупи театру. Люди були непогані, але вони працювали до мене чотири роки в таких умовах, що фактично не мали приміщення. Був один репетиційний зал. Так створювали вистави, причому непогані вистави. Завойовували якісь премії… Не маючи свого глядача, вони гастролювали, об’їхали понад 90 міст.
С. М.: В Україні?
М. Б.: Не тільки. Україна, Волгоград, Горький, Сибір, Ташкент… Чотири роки йшов ремонт, я повертався на будівництво, мусив знаходити підтримку, віру. Хоча спершу була недовіра…
С. М.: Скільки це тривало?
М. Б.: Років зо п’ять… Я знав настрої колективу, вони думали: побуде та й піде. Але і підтримку відчував. “Гризні” поза спиною не було. І поступово прийшла довіра: всередині та зовні також…
С. М.: Міста, области?
М. Б.: Ми підпорядковані області, але працюємо в місті. Тому треба було працювати і там, і там. Щось “вибивати” я не вмію. Треба було показати роботу. Як казав кіноперсонаж Попандопало: “Продай свій талант”. От я і казав акторам: приходить до вас нова людина – не соромтеся. Актор ти чи художник, бутафор, – продай і покажи, що ти умієш! Усю палітру покажи. Далі я підійму тебе, буде творче зростання, матеріяльне. Але покажи це все!!! Бо люди скаржаться директору: от я, мовляв, працюю, а ставка мала. А навіщо мені це треба?
С. М.: А Вам це треба?
М. Б.: А мені це треба! Я почав доводити, ми разом почали робити усе, щоб бути потрібними. Різні культурно-мистецькі програми створювали, наприклад: “Даруємо тобі свято”. Її робили для села, багато їздили. Влаштовували творчі театралізовані концерти, програми.
С. М.: Хто їх ставив?
М. Б.: І я, і головний режисер. Коли я починав, то побачив, що режисери не допрацьовують, тоді спробував залишити одного у штаті. Юридично. Решта – хай будуть вакансії. Вирішив, що краще запрошувати, адже акторам також потрібна “свіжа” кров, новий погляд. І це спрацювало! У свій час запрошували багатьох режисерів: Володимира Бегму[1], Костянтина Пивоварова[2],
Андрія Білоуса[3], Ігоря Славінського[4], Миколу Яремківа[5], Петра Ластівку[6]. Багато до нас приїздило. І це дуже добре для наших акторів. Також запрошував критиків постійно.
С. М.: Тобто, це був уже другий етап?
М. Б.: Так, тоді почався… Ми запровадили робити свята для міста. Нам необхідно було довести, що ми потрібні місту. Наприклад, “День Учителя”, інші свята. Їх непросто поставити. Зазвичай, раніше це була урочиста частина, а потім – концерт. Ми ж запровадили, як свого часу популярна телеведуча на Центральному Телебаченні Валентина Леонтьєва[7], – “Від усієї душі”. Створювали театралізовані програми: зі сценарієм, літературною основою, режисером.
С. М.: Хто були героями ваших програм?
М. Б.: Герої нашого часу. До прикладу, відома молочна фірма “Президент”. Тоді до нас у місто приїхало близько 30 осіб з керівництва фірми з Франції. Коли вони все побачили, то сказали: “Ви до нашої продукції ставитеся, як до дитини”.
С. М.: Місто вже почало відчувати потребу у вас?
М. Б.: Мабуть, так. Ось поки я на фестивалі у Херсоні, в театрі йдуть репетиції до свята. Наприклад, до 120-річчя нашого знаменитого Миколаївського зоопарку. Ми виїжджаємо і в інші міста области. Зараз готуємось до Дня міста Єланець. Маємо п’ять замовлень до Дня Учителя.
С. М.: Хто пише сценарії?
М. Б.: Головний режисер і наш завліт. А третій етап, може, найважливіший, – творчий! Професійне зростання: виставами, акторським рівнем, “підтягуванням” глядача… Ми постійно працювали, а я відслідковував час: час купонів, випадків суїцидів у місті, проблему наркоманії… На такі речі я теж зважав.
С. М.: Яким чином?
М. Б.: Входив до громадської ради. Вирішив: треба робити музичні вистави! І ми почали заповнювати зали. Люди виходили від нас з іншим настроєм! Театр став виховувати свого глядача. Ми ніколи не “заганяли” на вистави школярів, я був проти цього. Спеціяльно для шкіл не граємо. Але запровадили тематичні програми: “Бандура – душа співає”, “Українські романси”, “День незалежности України”, “День Матері”, “День людини похилого віку”, “Різдвяний подарунок дітям”, День Святого Миколая, Василя, Маланки, Різдвяні щедрування тощо. Спочатку працювали російською і українською мовами. Наше місто на дев’яносто відсотків було російськомовним. До нас приходив, наприклад, Дмитро Дмитрович Кремінь[8] та, ще дитиною, його син Тарас Кремінь, який казав: “Я почав ходити спочатку до театру, а потім – до школи”… 2000-го року ми отримали статус Академічного. Це і був наш третій етап, час формування свого репертуару, зростання глядацької культури.
С. М.: Якого свого репертуару?
М. Б.: Ми грали великі серйозні вистави. “Маруся Чурай” Ліни Костенко, “Легенда про Тіля” Григорія Горіна, “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого, “Макбет” Вільяма Шекспіра, “Чайка” Антона Чехова, “Біла Ворона” Юрія Рибчинського і Геннадія Татарченка та ін… Навчався і творчо зростав акторський колектив. Часто режисери лише “самовиражаються”, ні за що не відповідають. А директору треба думати про глядачів. Йдуть витрати театру на виготовлення вистави. Я не меркантильний, але необхідно, щоб був прокат вистави. Якщо приходить постановник і заявляє: “Це буде бестселер!”, – я знаю: буде провал. Тож коли режисери приїжджають до нас, ми спільно обговорюємо, я не стою осторонь вистави. Повинен знати, що діється. Спочатку я з’ясовую: як це буде? яка тематика? що ти хочеш сказати? що отримає наш глядач?
С. М.: Ви знаєте свого глядача?
М. Б.: Сто відсотків! Двадцять п’ять років я зустрічаю глядача при вході. Чесно кажучи, вже ноги болять (Сміється).
С. М.: Це фішка Миколаївського театру? Ніде такого немає в Україні!
М. Б.: Я на роботі з пів восьмої ранку до дев’ятої вечора.
С. М.: Але Ви щовечора у костюмі, з метеликом, зустрічаєте гостей театру?
М. Б.: Я переодягаюся. Це теж повага до глядача.
С. М.: Це Ваше “ноу-хау”?
М. Б.: Не знаю, це щось внутрішнє. Поки так, далі не знаю.
С. М.: Скажіть, будь ласка, якби сьогодні, з Вашим досвідом керівництва театром, Ви знову стали директором, то яких помилок прагнули б уникнути? Що б додало Вам життя і запобігло стресовій ситуації, в яку не хотілося б потрапляти вдруге?
М. Б.: Мій Учитель, М. Рябошапка, сказав: “Почекай, не поспішай, все перемелеться – мука буде”. Мене завжди підганяли: треба сьогодні, сьогодні, сьогодні! Я знаю: “Сьогодні зроби те, що треба зробити завтра, а завтра з’їж те, що треба було з’їсти сьогодні”. Ці правила я втілив і для процесу постави. Фішка полягає у тому, що коли режисер приїздить до нас ставити вистави, то декорації, костюми вже готові на сто відсотків.
С. М.: Як це!?
М. Б.: Повністю! От зараз приїхав до Миколаєва Сергій Павлюк[9]. Декорація вже готова, костюми акторів також. Ми лише узгоджуємо: які зауваження? Ну, скажімо, ґудзик, можна ще щось додатково…
С. М.: Але ж режисер знає, що він буде ставити, він працює. Ви вже готові з матеріяльною частиною…
М. Б.: Приймаємо макет сценографії за сім-дев’ять місяців, не інакше. Зараз у роботі чотири вистави. Готові вже дві, дві ще в роботі: “Небезпечні фантазії” Луїджі Лунарі, “Мина Мазайло” Миколи Куліша, “Смерть Ґонзаґо” Недялко Йорданова, “Тартюф” Жана-Батиста Мольєра.
С. М.: Хто ставить?
М. Б.: Запрошені. Сергій Павлюк з Херсона. Євген Резніченко – молодий український режисер. Максим Булгаков. І наш головний режисер Олег Ігнатьєв. Співпрацюємо також з іншими режисерами: Лінас Зайкаускас (Литва), Максим Голенко (Україна), Раду Гілаш (Румунія). Зараз я працюю вже не над поточним роком, а над програмою наступних років. “Конотопську відьму” ставитиме Максим Булгаков, ми вже підписали з ним контракт, і до першого грудня він повинен з художницею здати макет сценографії. Сергій Павлюк буде ставити “Труфальдіно з Бергамо” разом із художницею Ольгою Гонаболіною. Першого листопада вони повинні показати макет сценографії, ставити Сергій буде наступного вересня. Булгаков – у серпні. Я їм даю двадцять один день на постановку. Акторам ролі роздані, вони вже прочитали з режисером п’єсу. Мають завдання вчити текст.
С. М.: Тобто це така Ваша фішка?
М. Б.: Режисер приїздить і починає працювати. Застольний період завжди триває не довше тижня, а, може, й три дні. Є сценографія, тож виходимо на сцену. Навіщо сидіти?
С. М.: Все майже так, як у Театрі Корифеїв: практична робота. Отож, скажіть, будь ласка, з Вашого досвіду: чого б Ви хотіли зараз уникнули?
М. Б.: У серці стоять два шунти і стенди. Можна було б уникнути цього… Один інфаркт я переніс на ногах, другий – за день до прем’єри… Напевно, треба було трішечки спокійніше все робити і бути менш принциповим… Треба змінюватися, бо якщо людина не змінюється, то вона знищує себе… Завжди навчаюся у молодих. Наш театр не боявся свого часу запрошувати молодих.
С. М.: Одне з останніх моїх запитань. Ми традиційно з Вами зустрічаємося на “Мельпомені Таврії” у Херсоні. Ви не тільки гість, а й співучасник і співтворець концепції цього фестивалю. Як змінюється “Мельпомена” і в чому особливість цьогорічної, на Ваш погляд?
М. Б.: Так, змінюється. Я з любов’ю і з повагою ставлюся до того, що робить мій колега – Олександр Книга. Це дуже велика робота, але я його питаю відверто: яка мета фестивалю? Це ж лабораторія не тільки для глядача. Театральний критик Сергій Васильєв зазначав: глядач дивиться різні вистави, але це насамперед лабораторія для режисерів, акторів. Чому на фестивалях не показують пересічних вистав? Везуть тільки фестивальні, це як найкраща мода: не всі вдягаються в цей одяг, але побачити треба. Повсякденно ходити на такі вистави глядач не буде, він прийде один-два рази, і то не на всі. Значить, треба навчатись: режисерам один у одного, акторам – дивитись. Шкода, коли на фестиваль приїздить колектив: виступив і поїхав… Отут економічна складова вступає у силу. Перші десять років фестивалю ми приїздили до Херсона на п’ять-сім днів… Я вже двадцять три роки тут. Дивимось: були “капустяники” спільні, і журі брало участь, і актори… Зараз економічно це неможливо, тому фестивалі втрачають. Я, наприклад, за те, щоб зробити три-чотири регіональних фестивалі, але повноцінні. Для цього потрібна підтримка не тільки области і міста, а й підтримка міністерств. Свого часу, коли я хотів зробити фестиваль, то поїхав до Києва, семеро міністрів мене підтримали, це були початки нашої Незалежности. Валерій Борзов[10] тоді був Міністром спорту, Анатолій Кінах[11] – губернатором области. Тоді він ще не вмів українською розмовляти, але подивився нашого “Мину Мазайла” і сказав: “Висший пилотаж. Ви работягі”.
С. М.: За довгий період роботи в театрі (тридцять чотири роки) яким іменам, постатям, явищам, прізвищам Ви дали старт, чи початок, чи платформу, щоб ці творчі люди, режисери, актори відбулися у світі і вже стали цілим поколінням цікавої української молодої режисури? Кого Ви відкрили? Назвіть цих людей, чим керувались?
М. Б.: Може, трішки незручно це все називати.
С. М.: Ці люди починали у Вас.
М. Б.: По-перше, чим я пишаюся: двадцять п’ять років при театрі діє студія-академія “Пані Куліса”. Вісім наборів пройшли через цю студію.
С. М.: Що це за студія?
М. Б.: Це театральна студія, яка протягом трьох років працює зі школярами від восьмого до одинадцятого класу. Діти навчаються акторської майстерности, пластики. Випускники перших наборів були дуже талановиті і залишались у театрі. Перший випуск – Максим Голенко. Він прийшов з восьмого класу, потім я залишив його актором. Згодом я сказав: “Твій шлях – режисура”. Він поїхав до Харкова, потім до Києва і тепер….
С. М.: …Знакова постать української режисури.
М. Б.: Так-так, багато акторів, які розпочинали у нас, зараз за кордоном: у Канаді, у США, зокрема в Голлівуді… Скарлап Зоя наша багато знімається у кіно. Я завжди запрошував молодь ставити. Андрій Білоус поставив у нас дві вистави: “Чарівниця” Івана Тобілевича та “Украдене щастя” Івана Франка. Талановитий режисер, дуже гарно з ним працювати. Якось він сказав: “Миколо Семеновичу, я багато чого навчився у Вашому театрі”. Сергій Павлюк, коли тільки закінчив Київський національний університет культури і мистецтв, мріяв поставити “Чайку” Антона Чехова. Ми сміливо з ним пішли на експеримент: на сцені – п’ять тон води, дощ… Ця вистава дала поштовх до його успішної творчости. Тоді ми домовились: “Щороку – твоя одна робота у нас”. Тримаємо слово протягом майже тринадцяти років. З нашої легкої руки його почали запрошувати до Києва, Полтави, Рівного, Коломиї… І зараз він уже називає мене хрещеним батьком. Ми далі працюємо, у різних жанрах, мені хочеться, щоб він зростав.
Новий хлопчина у двадцять один рік прийшов до нас – Женя Резніченко. Його “Мина Мазайло” Миколи Куліша – це дуже цікава робота. Актори театру стоячи аплодували йому. На це не кожен заслуговує. Запропонував: давай наступну!
С. М.: Інтуїція Вас ніколи не підводила, зважаючи на перелік прізвищ.
М. Б.: Може це інтуїція, може, випадок, – не знаю. Двадцять один рік тому я приїхав у Дніпропетровський театрально-художній коледж, щоб подивитися на випуск. Побачив двох хлопців, запросив: приїздіть до нас, не пожалкуєте. Сьогодні вони обоє – заслужені артисти України.
С. М.: Що Ви їм даєте крім роботи? Житлові проблеми вирішуєте?
М. Б.: Не хочу хвалитись, раніше давали багато квартир. Не давали, а я випрошував, купував… Зараз, після війни, Чорнобиля, самі розумієте, це все припинилося, немає фонду… Але…
С. М.: Театр – велика загадка, а Ви – одна з них. Я Вам дякую за розмову.
Розмовляла Світлана Максименко
Херсон, вересень 2021 р.
[1] Щербані – село Полтавського р-ну Полтавської обл.
[2] Микола Миколайович Рябошапка (6 січня 1924, м. Новогеоргіївськ, тепер затоплене водами Кременчуцького водосховища – 25 квітня 1987, село Щербані Вознесенського р-ну Миколаївської обл.) – український діяч, голова колгоспу, Герой Соціялістичної Праці (8.12.1973).
[3] Володимир Володимирович Бегма (26 лютого 1938, Київ – 28 квітня 2007) – режисер Національного театру опери та балету імени Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України.
[4] Костянтин Григорович Пивоваров (15 жовтня 1939, м. Київ) — український режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України.
[5] Андрій Федорович Білоус (нар. 28 квітня 1976 року) – директор – художній керівник Київського національного академічного Молодого театру, заслужений діяч мистецтв України, викладач режисури та майстерности актора Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого.
[6] Ігор Миколайович Славінський (7 лютого 1953, Фастів – 7 серпня 2018, Миколаїв) – провідний актор та режисер-постановник Київського академічного драматичного театру на Подолі, з 2008-го – режисер-постановник. У період з 2013 року – керівник київського театру “Актор”. Заслужений артист України (2007), народний артист України (2018).
[7] Яремків Микола Іванович навчався на режисерському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1972–1976 рр.), на факультеті журналістики Львівського державного університету імени Івана Франка (1981–1987 рр.). Працював режисером-постановником у Харківському академічному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка, Київському Молодому театрі, ставив вистави у театрах Львова, Івано-Франківська, Луганська, Луцька, Миколаєва.
[8] Петро Петрович Ластівка (нар. 4 січня 1957, Ужгород) – український театральний режисер, актор театру і кіно. Заслужений діяч мистецтв України (2009). Директор–художній керівник Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імени Тараса Григоровича Шевченка (8 лютого 2017 – 8 лютого 2022). З 2022 року співпраця з Державним Шяуляйським драматичним театром за сприяння Ради культури Литви.
[9] Валентина Михайлівна Леонтьєва (1923–2007) – диктор Центрального телебачення Держтелерадіо СРСР (1954–1989); народна артистка СРСР (1982).
[10] Дмитро Дмитрович Кремінь (21 серпня 1953 – 25 травня 2019, Миколаїв) – поет, публіцист, есеїст, перекладач, заслужений діяч мистецтв України (2016), лавреат Шевченківської премії (1999). Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціяції українських письменників (1997), Асоціяції естрадних діячів України (1999), головний редактор часопису “Соборна вулиця”.
[11] Павлюк Сергій Миколайович (22 грудня 1978 року с. Калинівка, Рокитнянський р-н., Київська обл.) – український режисер, головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, заслужений діяч мистецтв України.
[12] Валерій Пилипович Борзов (нар. 20 жовтня 1949, м. Самбір Львівської обл.) – український спортсмен, дворазовий олімпійський чемпіон, політичний і громадський діяч.
[13] Анатолій Кирилович Кінах (нар. 4 серпня 1954, Братушани, Молдавська РСР) – український політик, бізнесмен, державний діяч, прем’єр-міністр України з 29 травня 2001 по 21 листопада 2002, міністр економіки України (з 21 березня 2007 по 18 грудня 2007).