Alexander Studies – це комплекс теоретичного та практичного вивчення техніки і підходів роботи з власним тілом, розроблених австралійським актором Фредеріком Матіясом Александером у першій половині ХХ ст. У наш час вивчення та практикування техніки Ф. М. Александера входить у навчальні програми виконавських (і не тільки) мистецтв – таких як театральне (акторське) мистецтво, музичне мистецтво, хореографія – більшости шкіл та університетів Європи, Канади, Сполучених штатів Америки. Саме назву Alexander Studies можна знайти у переліку дисциплін, які пропонуються студентам таких напрямків. Важливо зауважити, що практичні заняття, засновані на техніці Ф. М. Александера, вважаються корисними і для людей з інших сфер, зокрема для спортсменів, художників, програмістів, вчителів, адже в основі підходу – навчитися якісно та безпечно застосовувати власне тіло для різних видів діяльности, ефективно взаємодіяти з оточенням. У багатьох країнах Европи та Америки існують інститути, міжнародні об’єднання фахівців техніки Ф. М. Александера, які продовжують досліджувати, практикувати підходи та навчати майбутніх учителів цієї техніки. На одній із таких програм мають можливість навчатися двоє викладачок катедри театрознавства та акторської майстерности факультету культури і мистецтв Львівського університету: Катерина Магденко й авторка допису. Навчальна програма триває три роки та передбачає онлайн лекції, семінарські, практичні заняття і проведення спільних офлайн-резиденцій кілька разів на рік. Починаючи навчання, ми з колегою звичайно ж звернули увагу на цілковиту відсутність в українському навчальному просторі не тільки подібних студій, а й будь-яких фахових матеріялів українською мовою на цю тему. Тож переклад статті докторки Ґабріели Брандес про застосування техніки Александера у навчанні акторів є, напевно, першим кроком входу цієї теми в український академічний та навчальний простір. Звичайно, студії Александера оперують специфічними термінами, концептами, які ми (перекладачка, учні програми, редактори журналу) намагалися коректно перекласти українською. За це усім залученим щира подяка. Один з перших моментів, у зрізі труднощів перекладу, з яким зіткнулися, виник у спробі перекласти назву сукупности практичних підходів Фредеріка Александера, яка в оригіналі звучить Alexander Techniques. Фахівці Александер стадіс наполягали на тому, щоб не вживати терміна “метод” до окреслення цих практик. Техніки Александера – це засоби, підходи, вправи, які допомагають дослідити власний організм як цілісний механізм, що поєднує фізичний та інтелектуальний рівні, і навчитися коректно його застосовувати у будь-якій сфері діяльности. Тому, на відміну від методів Б. Брехта чи Є. Ґротовського, техніки Александера не є окремим методом в акторській майстерности, але можуть бути дієвим механізмом у підходах до акторської роботи та навчанні акторської майстерности.
Особлива придатність техніки Ф. М. Александера саме для роботи акторів (чи, ширше, – перформерів) найперше пов’язана з тим, що її творець Фредерік Матіяс Александер (1869–1955) починав свою кар’єру як актор і розробив ці техніки найперше для себе, коли стикався з труднощами та викликами у власній професії. Розпочав свій акторський шлях Фредерік Александер у Мельбурні (Австралія), згодом заснував свою театральну трупу, з якою гастролював переважно Новою Зеландією. Вже тоді у своїй акторській праці Фредерік Александер зіткнувся з проблемою голосових зв’язок, а саме з тим, що його голос часто захрипав, акторові ставало дедалі важче догравати вистави до кінця. Звісно, він звертався до лікарів, проходив різні варіянти лікування, але результат завжди був дуже короткотривалим. Не знайшовши жодного спеціяліста, який би допоміг позбутися проблеми чи принаймні вказав на причину вади, Фредерік Александер припустив, що напевно він робить щось не так, як слід, і це призводить до постійного захрипання. Спостереження за процесом – як діє його тіло, коли він виходить на сцену; як починає промовляти репліки; в якому положенні у цей час перебувають його голова, шия, передпліччя, спина, ноги і т. д. – з часом привели його до відкриття якраз некоректного застосування свого тіла під час сценічного читання. Ф. М. Александер виявив непомітні для стороннього ока мікрорухи, які він щоразу за звичкою, автоматично виконував, коли починав репліку на сцені (чого не робив у щоденному мовленні). Актор помітив, що перед початком репліки він напружує шию, злегка відводить її назад, а це провокує також відведення назад голови, яка таким чином тисне на шию і, як наслідок, відбувається ледь помітний тиск на горло та голосові зв’язки. Організм змушений докладати зусиль, щоб зробити вдих крізь ці затиснені м’язи, тому зазвичай вдих виходить шумним, а потік повітря, яке надходить, ще більше подразнює голосові зв’язки. Цей процес, повторюваний безліч разів, якраз і спричиняв захриплість, а то і втрату голосу. Від усвідомлення проблеми до її розв’язання Ф. М. Александер пройшов досить довгий шлях. Адже рух був настільки автоматизованим, що потрібно було докласти зусиль, аби позбутися цієї звички. Перебороти вироблені роками тілесні звички буває дуже складно, тож більшість вправ у техніці Александера спрямована якраз на те, щоб зуміти подолати звичні положення тіла, які завдають організмові шкоди.
Фредерік Александер пише про тіло як про цілісний механізм, яким люди не завжди вміло користуються. Такі звичні положення і рухи, як хода, сидіння, біг, піднімання предметів, можуть непомітно завдавати організмові шкоди, часом дуже мінімальної, що проявляється лише з роками. Чому людина не помічає цих моментів неправильного застосування свого тіла? У дослідженнях Фредеріка Александера на цьому питанні сфокусовано значну увагу. Підсумовуючи його пошуки, можна сказати, що все звичне і знайоме, може трактуватися як природне і комфортне, а тому – правильне. Наприклад, людині може видаватися комфортним читання лежачи. Вона може не помічати постійного напруження підборіддя, яке в такому положенні притискається до грудей. Надуживання таким відносно природним положенням при відсутності контрвправ може з часом спричинити затиск голосових зв’язок і проблеми з голосом. І напевно, що знайти корінь проблеми вдасться не відразу (якщо взагалі вдасться).
Більшість практичних вправ у техніці Александера ґрунтуються на дуже ретельному вивченні анатомії людини, а також дуже уважному, прискіпливому спостереженні за щоденними рухами власного тіла (процес, без якого неможливо виявити звички, а відтак і їх проаналізувати). Практикуючи техніку Александера, людина застосовує механізм власного тіла не за звичкою, автоматично, а – усвідомлено. Це дає змогу запобігти непотрібному мікротравмуванню у будь-якій щоденній роботі, уникати зайвого та шкідливого затиснення м’язів (наприклад, під час публічних виступів).
Успіхи та зміни у сценічній мові Фредеріка Александера були настільки помітними, що колеги актори почали просити його поділитися знайденими підходами. Саме тоді він почав уважніше спостерігати за своїми колегами в процесі щоденної роботи і виявив, що особисті звички у застосуванні механізму власного тіла часто є дуже індивідуальними, а тому важливим етапом у техніці Александера досі залишається уважне спостереження кожного за власними рухами (для цього розроблено окремий блок вправ). Згодом Фредерік Александер дедалі більше часу присвячував дослідженням, практикуванню та описові власної техніки. На певному етапі досліджень лікарі почали скеровувати до нього своїх пацієнтів, особливо тих, хто мав клопоти з голосом. Так почалася тісна співпраця Ф. Александера з лікарями, завдяки чому він отримав можливість точніше аналізувати особливості функціонування людського організму та формулювати практичні підходи у теоретичних доказових категоріях. 1910 р. у Лондоні було опубліковано першу книжку Фредеріка Александера “Найбільша спадщина людини”. Саме в цей період він багато подорожував до Англії, США, де навчав інших власної техніки. Співпрацюючи з багатьма акторами, публічними особами, ученими, він черпав від них досвід для вдосконалення своєї техніки[1]. Наступні книжки Фредеріка Александера стали бестселерами в Англії та Штатах. Це, зокрема, “Конструктивний свідомий самоконтроль” (1923) та “Самозастосування” (1932). Фредерік Александер навчав інших людей власної техніки до кінця свого життя. За його твердженнями, саме власна методика роботи з тілом допомогла йому подолати лівобічний параліч тіла після інсульту у 79-річному віці.
Техніка Александера дає широкі можливості для застосування власного тіла в акторській майстерності. Як усвідомити звички, автоматичні реакції власного тіла та навчитися застосовувати це у професії, як уникати зайвого затиснення м’язів, як навчитися застосовувати тільки ті м’язи, які потрібно в конкретних рухах, досягнувши відчутної та видимої легкости тіла, врешті, як застосовувати власний організм (фізичну, інтелектуальну, емоційну складову) екологічно, тобто без шкоди для себе. У цих напрямках працюють дослідники Александер стадіс, зокрема докторка Ґабріела Брандес, котра активно вивчає техніку і практикує разом зі студентами театрального факультету Університету в Капілано (Канада).
1. Alexander F. M. The Use of the Self. London: Methuen & Co., LTD, 1931.
2. Alexander F. M. Comments cited in page 2 of a 2-page text, “Lessons in the Application of F.M. Alexander’s Principle Of Primary Control to Individual Problems,” by F. P. Jones, 1945.
3. Alexander F. M. Articles and Lectures. London: Mouritz, 1995.
4. Сайт Асоціяції Вчителів Технік Александера (Великобританія, Канада, США)
5. Сайт Брюссельської школи технік Александера