Чверть століття (від 1999 року) Херсон традиційно стає столицею одного з найпотужніших міжнародних театральних фестивалів України “Мельпомена Таврії”. Не був винятком, незважаючи на російсько-українську війну, і ювілейний, 25-й, що проходив 8–16 вересня 2023 р. За креативним задумом президента фестивалю Олександра Книги, директора Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імени Миколи Куліша, подія відбулася під гаслом “Ми вдома”.
Вистави “Мельпомени Таврії – XXV” показували впродовж тижня у зміненому форматі: на майданчиках HOME PROGRAM (у рідному Херсоні, у безпечному місці) та GUEST PROGRAM (в інших містах України та за кордоном, на сценах театрів-учасників). Загалом відбулося 70 показів 66 вистав 68 театрів з Португалії, Туреччини, Словаччини, Німеччини та України.
“Хоч сьогодні карнавал у нас такий маленький, але він знаковий. Ми хотіли вийти на цю площу, як ми виходимо 25 років. Пам’ятаєте ці величезні дійства, які ми влаштовуємо? Але друзі в різних театрах теж сьогодні вийдуть на свої площі перед своїми театрами та пошлють нам вітання, і це буде вже такий карнавал, до якого буде залучена вся Україна”, – підкреслив напередодні відкриття фесту О. Книга [1].
Театр імени Миколи Куліша до відкриття фестивалю підготував прем’єру – виставу “Позивний «Горобчик»” за п’єсою Наталки Ворожбит “Погані дороги”. Режисер – заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк, у ролі Наташі – заслужена артистка України Тетяна Проворова. Показ відбувся в #артхаб_в_укритті. Цього ж дня у Києві в Мистецько-концертному центрі ім. Івана Козловського відбулася ще одна прем’єра – спільний проєкт Херсонського театру й Project Art Theater – вистава “Джива” за п’єсою Анатолія Матвійчука. Режисерка – Надія Агєєва-Швед.
Далі – масштабні прес-конференції у Києві та Одесі; спільний захід із благодійним фондом “Бібліотечна країна” та видавництвом “Саміт-книга” у межах KyivBookFest в Pochayna Event Hall – дискусія “Культурна деокупація українських територій”… В шістьох містах працювали літературні сцени: у Херсоні, Одесі, Києві, Львові, Кропивницькому, Ганновері (Німеччина). Вперше в історії фестивалю (завдяки ідейникам із ГО “Десяте квітня”) в Херсоні, Одесі та Миколаєві діяла музична платформа. На цих сценах виступило 37 письменників, художників, співаків та музикантів, а також 11 рок-гуртів [2].
Загалом протягом чверті століття на Міжнародному театральному фестивалі “Мельпомена Таврії” виступило 200 театральних колективів із 20 країн світу та було показано понад 450 вистав. Традиційно, крім конкурсної театральної програми, тут зустрічалися на нарадах директори театрів України, відбувалися дискусії учасників міжнародних режисерських конференцій, ділилися творчими задумами драматурги, оглядали художні виставки, фотографії, вуличні вистави, влаштовували майстер-класи, літературні симпозіюми, читки п’єс на пленері, презентації у літературних кафе, миcтецькі акції у локаціях “Green Zone”, “Urban CAD”, лісовому театрі та в храмах міста, галаконцерти, театральні капустяники тощо. Вражаюча розмаїтість!
Ще більш вражаючою у наш час є стійкість та мужній опір українського Херсона російським окупантам. І роль Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії” у цьому соціокультурному феномені міста незаперечна. Змінюючись упродовж фестивалю, Херсон (зазвичай спокійний і патріярхальний) ставав у дні “Мельпомени” гамірною мистецькою столицею. Тут формувалась і, певна, сформувалась нова модель постмодерної свідомости херсонців, зокрема у комунікації: мистець-глядач. На важливості такого діялогу в сучасному постмодерному світі наголошувала доктор мистецтвознавства Катерина Станіславська: “Особлива комунікація утворюється між мистцем та глядачем і у сфері сучасного вуличного мистецтва, що презентує місто як відкритий майданчик для видовищно-ігрових, творчих експериментів у публічному просторі. Ця особливість полягає в тому, що, працюючи з контекстом міської вулиці, стріт-арт має на меті не лише творче освоєння простору, а й зміну ставлення до нього городян” [3].
Розмаїття форм, жанрів, стилів, видів театру та адресність вистав на “Мельпомені Таврії” ставали не лише відкритою платформою для дискусій професіоналів, формування глядацької культури городян, але й школою професіонального зростання майбутніх театрознавців, журналістів, піар-менеджерів. Тут, впродовж кількох років, проходили свою “виробничу практику” студенти-театрознавці зі Львова (разом із викладачем катедри театрознавства та акторської майстерности Львівського національного університету імени Івана Франка Світланою Максименко) та Києва (з керівником театрознавчого курсу Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імени І. К. Карпенка-Карого Мариною Котеленець), оперативно друкуючи рецензії, нариси, різножанрові статті у спеціяльних випусках газет “Театральна ремарка”. Оглядові статті, інтерв’ю, інформації на актуальні теми “Мельпомени Таврії” систематично публікувалися впродовж майже двох десятиліть на сторінках театрознавчого журналу “Просценіум” (засновник – Львівський національний університет імени Івана Франка). Досвід цього знакового для України фестивалю ліг в основу навчальної театрознавчої програми “Cучасні контексти театрально-критичного процесу” для студентів-магістрів ЛНУ.
Тож, не порушуючи традиції, креативний директор фестивалю і великий патріот своєї держави і рідного Херсону Олександр Книга, наперекір ворогу і всупереч обставинам, 8–16 вересня 2023 року об’єднав довкола “Мельпомени” численних друзів театру: тих, що в Україні, і тих, що за кордоном. Тут, звісно, мова піде про ті театральні колективи Львова, які долучилися дистанційно, на своїх сценах, до нестихаючого потоку енергії мужніх херсонців.
Відкриття “Мельпомени Таврії – XXV” відбулося одночасно на 25 сценах України. У Львові в програмі ювілейного фесту взяли участь Львівський академічний драматичний театр імени Лесі Українки (вистава “Леся. Історія” О. Данчук), Національний драматичний театр імени Марії Заньковецької (“П’ять пісень Полісся” Л. Тимошенко), Львівський національний академічний театр опери та балету (опера С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”), Вільний театр “ОКО” (“Крізь шкіру” Н. Блок), Народний театр сатири “Під мостом” (моновистава “Вибач, що я досі не виріс” А. Іванес), Перший академічний український театр для дітей та юнацтва (“Сонячний зайчик” В. Нестайка), Львівський академічний муніципальний театральний, художньо-дослідницький та освітній центр “Слово і голос” (“Сад Божественних Пісень. Сковорода” за Г. Сковородою), Львівський академічний духовний театр “Воскресіння” (“Відлуння” А. Федоришиної), Львівський академічний молодіжний театр імени Леся Курбаса (“Захар Беркут” І. Франка).
Зважаючи на екстремальні умови проведення фестивалю, події війни, цьогорічний фестиваль мав консолідаційний соціокультурний характер. Гасла “Ми – разом”, “Ми вдома” звучали щоразу перед початком кожної вистави та по завершенні. Учасників фесту представляли (від імени оргкомітету) у Львові: в.о. декана факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імени Івана Франка, кандидат філологічних наук Мирослава Циганик; кандидати мистецтвознавства Роман Лаврентій та авторка цих рядків Світлана Максименко; студентка-магістрантка театрознавства ЛНУ ім. І. Франка Олеся Остап’юк. По завершенні вистав колективам-учасникам “Мельпомени Таврії – XXV” були вручені від імени дирекції фестивалю пам’ятні дипломи.
Сам факт проведення такого об’єднавчого форуму мистецтва (у найрізноманітніших його видах та жанрах) засвідчив могутню підтримку усіх театральних діячів України незламному Херсону, народу України, який сьогодні потерпає від агресії росії, але не здається і не втрачає віри у перемогу гуманізму над агресією.
Мета театру: порушувати проблеми, активізувати гуманізм, сприяти прогресу й утвердженню високих ідеалів гуманізму та людяности – наскрізною лінією об’єднували кожну з показаних вистав, від академічної, національної сцени – до пошукових молодіжних театрів. Роздумами про побачене на фестивалі поділилася театрознавча молодь. Їм слово.
Вікторія Гарапа, студентка 3 театрознавчого курсу Львівського національного університету імени Івана Франка:
“9 вересня у програмі театрального фестивалю “Мельпомена Таврії” відбувся показ моновистави “Вибач, що я досі не виріс” у виконанні Народного театру сатири “Під мостом”. Драматургиня – Анастасія Іванес, студентка Львівського національного університету імени Івана Франка, факультет культури і мистецтв, катедра театрознавства та акторської майстерности. Режисерка – Марта Гороховянко.
Головний персонаж Марко у виконанні Віри Градюк – хлопець доволі свідомого віку, проте не може сепаруватись від матері. Акторка існує в амплуа травесті доволі добре, беручи до уваги те, що це аматорський театр… Вона передає всі психологічні стани Марка – каяття, сум та злість. Виконавиця не перевтілюється повністю у хлопця-підлітка, не відтворює його пластику та інтонації. Акторка швидше грає себе, умовно позначаючи, що її персонажем є хлопець.
Вистава порушує дуже важливі теми, зокрема сепарацію батьків та дітей. Батькам дуже важливо розуміти, що дитина – не їхня власність. Це особистість, із своїми вподобаннями, ідеями, думками. Потрібно давати їй можливість проявляти, шукати себе. Не можна втілювати чужими руками свої мрії. Не можна жити з думкою, що дитина прив’язана до матері пуповиною, як вважає головний герой, потрібно вчасно її перерізати.
Вистава є актуальною для тих, кому ця тема знайома або ж хто проживає сепарацію зараз. Особливо для батьків, котрі не можуть відмежовувати свої бажання від бажань дітей, щоб на гіркому досвіді Марка переконатися, що це погане рішення. Як можна збалансувати своє самолюбство, не нашкодивши іншим, особливо коли це стосується такої вразливої сфери, як творчість?”
Олеся Остап’юк, студентка-магістрантка спеціялізації “театрознавство” Львівського національного університету імени Івана Франка:
“Моновистава “Крізь шкіру” Вільного театру “ОКО” (Режисер – Агата Дичко, акторка – Галина Риба) і справді, пробачте за тавтологію, пронизує крізь шкіру. В основі вистави п’єса української драматургині Наталії Блок, що розповідає про спалах епідемії, яка активно поширюється серед українців. Хвороба має назву ШКХ, що розшифровується як Шкіра Кольору Хакі. Зовнішні ознаки захворювання – зелено-коричневі синці по всьому тілу, що створюють ефект камуфляжу. Єдиний спосіб лікування– ізоляція від згадок, думок та новин про війну.
Хвороба не оминає навіть тих, хто перебуває далеко від фронту у відносно безпечному місці. Головній героїні вдалося фізично втекти від бойових дій разом із трьома прийомними дітьми. Але від війни не втечеш, вона зачіпає кожного та залишає свої сліди.
Кожна історія, яку розповідає жінка, зводиться до теми війни. Часом здається, що вона ось-ось збожеволіє, але діти – те, що змушує її триматися на плаву. Саме донька озвучує основний метод боротьби з хворобою ШКХ: “Війну треба лікувати миром”.
Вистава спонукає до рефлексій та роздумів. Зараз життя українців розділене на два періоди: довоєнне і воєнне. Наша перемога неодмінно настане, і тоді розпочнеться третій етап – післявоєнне життя. Яким воно буде? Як загоювати внутрішні синці та рани, які залишаться після війни? Їх, звісно, набагато легше приховати, на відміну від зовнішніх, але життя вони ускладнюють не менше…”
Роман Лаврентій, кандидат мистецтвознавства, доцент Львівського національного університету імени Івана Франка:
“Вистава Львівського академічного драматичного театру імени Лесі Українки “Леся. Історія” (режисерка Ленка Удовічкі, драматургиня Оксана Данчук, композитор Найджел Осборн) є спробою специфічним, оригінальним способом прочитати Лесю Українку не хрестоматійно, спробою подивитися на її творчість без тієї мішури, якою оточена традиція її вшанування, спробою наблизити Лесю Українку до наших сучасників. З одного боку, це видається дивним, коли її творчість намагаються прочитати так по-тінейджерськи. Але вистава пропонує нам різні візії: є моменти постдокументального ділення, як актори бачать її творчість, а є фрагменти художнього прочитання творів Лесі Українки (у вигадливо-пластичному вирішенні). Ці всі фрагменти складаються у мозаїчну картину, яка підкреслює: ми все одно не знаємо, якою ж є Леся Українка. І від цього ця вистава жива і цікава. Вона нам пропонує різні візії, пропонує кожному побачити у її літературній творчості щось своє, відчитати її по-своєму.
Вистава Львівського академічного муніципального театрального художньо-дослідницького та освітнього центру “Слово і голос” “Сад Божественних Пісень. Сковорода” за Г. Сковородою – дійство на межі ритуалу, концерту, драматичної вистави. Тут пісня плавно перетікає у пластику, пластика – у слово (ритмічне, декламоване). Є моменти обміну особистими історіями. Поміж давніми текстами і давніми наспівами актори оприсутнюються тут не в образі, а діляться своїми приватними досвідами (до прикладу, Наталка Половинка розповідає епізоди з власної біографії). І це підкуповує. Адже з одного боку маємо тут містеріяльне дійство (з автентичними співами, живою музикою), а з іншого – інсайди, коли ми згадуємо, де ми є, що ми є тут і зараз, слухаємо акторів, які розповідають нам історії з власного життя чи життя своїх персонажів. Це ритуальне дійство, в яке занурюєшся від початку до кінця, перебуваєш у сакральному стані. І коли вистава закінчується, ти не хочеш покидати стіни театру, хочеться ще помедитувати у стані, породженому цією виставою”.
Дякуємо “Мельпомені Таврії” за її непереборне бажання вчити мислити, переживати, перемагати.
2. Wikipedia
3. Станіславська К. Митець і глядач: погляд на взаємини у модусах постмодерністської видовищної культури // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імени І. К. Карпенка-Карого. Випуск 13. Київ, 2013. С. 186.