Розділені кордонами чужих держав українці Наддніпрянської України, Галичини та Закарпаття в різних історичних епохах завжди підтримували життєво необхідні зв’язки, де Галичина була своєрідним посередником та епіцентром збереження і розвитку національної культури, зокрема й театрального мистецтва.
Угорська революція 1848 р. хоча й не дала закарпатським українцям свободи, та все ж пробудила національну свідомість представників місцевої інтелігенції, серед них і Олександра Духновича (1803–1865 рр.), спонукала їх до культурної діяльности. Олександр Духнович був обізнаний з виставами шкільного театру попередніх десятиліть в Пряшеві та Ужгороді, зі звісток у пресі він отримував інформацію про авторські вистави у Галичині, що з’явилися після 1848 р. в Коломиї, Львові, Перемишлі. Перші проліски театральної весни на Закарпатті ототожнюються з його іменем як автором літературної драми “Добродетель превышает богатство”, надрукованої 1850 р. в Перемишлі за активного сприяння Якова Головацького. На народному святі “Маялес” (зустріч весни) 15 червня 1851 р. цю п’єсу О. Духновича було вперше зіграно в Земпліні школярами сіл Стройняни і Тополяни, які навчалися в Ужгородській гімназії. А невдовзі у віденській газеті “Вісник русинів Австрійської держави” з’явилася стаття “Юніаліс і руський театр в Земпліні” Михайла Лихварчика (Лаборського), котра є рецензією на цю виставу і, на думку відомого історика театру професора Ростислава Пилипчука, “першим скромним театрально-естетичним документом на Закарпатті ХІХ ст.”
Поява українського професіонального театру в Галичині 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві “Руська Бесіда” активізувала аматорський рух закарпатців. Газета “Слово” у рубриці “Руський театр” повідомила: “Місцеві русини й надалі виступатимуть з театральними виставами”. 1 серпня 1864 р. було зіграно драму на п’ять дій “Изобретение” (автор невідомий) для школярів з нагоди закінчення навчального року. На початку 1865 р. газета “Слово” вмістила статистичну інформацію про театральне життя в Ужгороді: за 1864 р. зіграно дві вистави, а до весни 1866 р. їх напевно буде 10-12.
Посилаючись на “Слово”, Ростислав Пилипчук вважає, що постави здійснював Михайло Попович, а репертуар для тамтешнього театру запозичали від львівських колег.
У квітні 1865 р. в Ужгороді з’явилася афіша із запрошенням на виставу комедії Івана Коритнянського “Семейное празнество” з доповненням, що театр покаже оригінальний твір, узятий живцем із життя русинів. Таким чином, вслід за Олександром Духновичем, для якого: “театр – це душа цивілізації, це естетика”, на Закарпатті з’явився ще один місцевий автор – Іван Коритнянський (псевдонім Івана Даниловича, 1834–1895 рр.
На початку 1867 р., коли до церковної влади на Закарпатті прийшла так звана “мадярська” партія на чолі з єпископом-реакціонером Штефаном Паньковичем (1820–1874), будь-які театральні вистави припинилися.
Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. спробував відродити театр Іван Сільвай (1838–1904), у 70-х роках подібні спроби робив Євген Фенцик (1844–1903) автор віршованої драми “Покорение Ужгорода”. Але п’єса так і не стала театральним явищем, бо ніколи не ставилася на сцені.
Отже, українського професійного театру в Ужгороді, як це було у Львові, на той час не існувало. А шкільний театр був заборонений. Василь Ґренджа-Донський вважає, що про український театр на Закарпатті можна говорити починаючи від 9 травня 1920 р. – часу заснування в Ужгороді Товариства “Просвіта” й обрання Августина Волошина головою Театральної комісії цієї громадської організації.
З листопада 1897 р., відколи завершив теологічний ліцей, А. Волошин працював викладачем Ужгородської семінарії. У 1899–1900 рр. він склав у Будапешті при Вищій педагогічній школі додатковий іспит і одержав диплом викладача фізики й математики горожанських шкіл, що дало йому право викладати в учительській семінарії, а згодом, з 1917 до 1938 р., бути її директором.
Впродовж усіх цих років А. Волошин часто навідувався до Львова, де знайомився з галицьким культурним і освітянським життям місцевої “Просвіти”, зокрема з видавничою справою, пресою і театром. У Львові він уперше й потрапив на вистави українського професійного театру “Руська Бесіда” , що ним впродовж 1904–1915 рр. керував Микола Садовський і грала Марія Заньковецька. Основою репертуару театру “Руська Бесіда” завжди була українська п’єса, і це викликало у молодого А. Волошина особливий інтерес, бо ж його цікавила і історія і літературна основа театру – драматургія.
Згодом, а саме 15 січня 1921 р., в урочистій промові з нагоди відкриття Руського театру Товариства “Просвіта” в Ужгороді він зазначить, що поняття “українець” і “русин” для нього тотожні, а в одному ряду з Іваном Котляревським, Михайлом Старицьким, Іваном Тобілевичем, Марком Кропивницьким є і Олександр Духнович. Після виступу-вітання А. Волошина розпочалася вистава народної драми М. Старицького “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” при переповненій залі.
За період від 15 січня 1921 р. по 28 серпня 1921 р. Руським театром в ранзі аматорського було поставлено двадцять п’ять вистав та три концертні програми, що дало підставу Театральній комісії “Просвіти” ініціювати переведення його на професійну основу.
Акумуляція коштів та фінансова підтримка з різних джерел уможливила укладання контракту з колективом театру і його мистецьким керівником Миколою Карповичем Садовським, який, на запрошення Августина Волошина, після тривалих перемовин погодився переїхати зі Львова до Ужгорода, що й зробив, прибувши на Закарпаття 19 серпня 1921 р.
Поставлені ним вистави в Ужгороді “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Мартин Боруля” І. Тобілевича, “Чорноморці” М. Старицького, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького викликали громадський резонанс. Історико-побутовий репертуар театру запалював закарпатського глядача своєю народною основою та інтелігентною грою В. Івикової, Є. Черкасенко, О. Мороз, М. Цьокан, О. Дівич, Т. Совачевої, М. Павного, О. Левитського, П. Чучая, М. Ручка. Акторів, які пройшли школу сценічного реалізму у театрах Наддніпрянської України, сконцентрували діяльність колективу на традиційному українському репертуарі, де легше було працювати в класично театральних формах із виразними зовнішніми ефектами. Все це було у першому сезоні 1921/1922 р. Другий (1922/1923) ознаменований поставами новітньої української та европейської драматургії: “Казки старого млина” С. Черкасенка, “Панна Мара” В. Винниченка, “Примари” Г. Ібсена та ін.
М. Садовський намагався зробити театр здобутком широких народних мас. Для цього, а також з метою поліпшення фінансових справ, він із театром вирушив на гастролі по Закарпатті. Разом з акторами брав участь у недільних богослужіннях в церкві, що сприяло зближенню театру з простим людом. У Рахові глядачі влаштували Миколі Карповичу урочисте вітання. У спогадах “Підкарпатщина” він описує: “…Несподівано, коли піднялася завіса, при повній вщент залі публікою на сцену виходять двоє маленьких дітей в гуцульському уборі, хлопчик звертається до мене: “Батьку Наш, спасибі тобі, що ти згадав про нас, бідних, із далекої своєї Великої України, завітав до нас, щоб і нам очі прояснити. Дякуємо тобі” – і подає мені квіти. Дівчинка теж… Сльози мені затуманили очі і я взяв його і дівчинку на руки, підняв і поцілував.
Ся промова дитини глибоко запала мені в душу, я відчув, що зерна, які я почав сіяти в тім Богом забутім краю, марно не пропадуть, а зійдуть колись і дадуть урожай, бо устами младенців, як кажуть, Господь глаголить”.
Після завершення дворічного контракту з Товариством “Просвіта” М. Садовський у серпні 1923 р. залишив Закарпаття й перебрався до Праги, а згодом, у квітні 1926 р., повернувся назад в Україну.
Тим часом до керівництва Руським театром Головний відділ “Просвіти” запросив Олександра Загарова, який на той час перебував у Львові, де працював у театрі “Руська Бесіда”. Послуговуючись принципами акторського мистецтва психофізичної дії, власним режисерським досвідом, психологічною реалістичністю академічного стилю, О. Загаров спочатку адаптував вироблену ним концепцію – школу технологічної акторської гри – на галицькому ґрунті, а згодом з деякими змінами переніс її на закарпатську сцену. В Ужгороді він запропонував глядачам постави української модерної драматургії (неореалістичні п’єси В. Винниченка “Гріх”, “Панна Мара”, “Брехня”, “Між двох сил”, “Закон”), західнеевропейської класичної драматургії (“Мірандоліна” К. Ґольдоні, “Тартюф” Ж.-Б. Мольєра) та новочасної психологічної драми (“Гедда Ґаблер” Г. Ібсена, “Візник Геншель” Ґ. Гауптмана, “Батько” А. Стріндберґа).
У травні 1924 р. Руський театр успішно гастролював у Празі, цього разу з показом вистав “Гріх” В. Винниченка, “Батько” А. Стріндберґа, “Тартюф” Ж. Б. Мольєра. Підсумовуючи гастролі театру, столичні видання писали: “Якщо Руський театр при минулому гостюванні (за часів М. Садовського) здавався нам якоюсь ретроспективою, то тепер при цих гастролях [він] наближається значно до висоти, якої вимагає культура сучасного европейського театрального стану”.
Згодом для реалізації постав опер і оперет було запрошено зі Львова також диригента Ярослава Барнича та співака Івана Рубчака. У протоколах засідання дирекції Руського театру зазначено, що з 20 грудня 1924 р. Я. Барнич приступив до роботи. І. Рубчака прийнято до театру з платнею 1000 чеських крон щомісячно.
Ярослав Барнич дебютував музичними виставами “Вечорниці” П. Ніщинського, “Ноктюрн” М. Лисенка, Іван Рубчак – в опері Ф. Галеві “Жидівки”. Преса писала: “Рубчак співав могутню партію кардинала Броньї. Він добрий актор і добрий співак. Його голос – металічний бас, глибина його звучить гарно”. Успіху домігся І. Рубчак і в ролі Кецала в опері Б. Сметани “Продана наречена”. Однією з важливих подій того часу стала прем’єра опери Я. Ярославенка “Відьма” у поставі Я. Барнича. Василь Ґренджа-Донський писав: “Це одна з найліпших руських опер. До нас, карпатських русинів, стоїть вона близько, своя, рідна, немов легенда верховинських гір… Панна Анда Остапчук в ролі Відьми дуже добре диспонувала голосом, її теплий, милий, вишколений голос і техніка першокласні. Пан Рубчак і Базилевич в ролі козаків співали знаменно”.
Резонансною подією в Ужгороді стала прем’єра ґранд-опери світового масштабу “Фауст” Ш. Гуно у постановці Я. Барнича. “«Фаустом» викликав наш театр сенсацію і подив, – писав на шпальтах «Свободи» В. Ґренджа-Донський, – і цим ступив на найвищу ступінь свого розвитку. Тяжку роль Фауста відспівав наш тенор пан Базилевич і відспівав її чудово… Його голос далеко ліпший, як колись, і приємний, і м’який, м’яко-шовковий. Роль Мефістофеля феноменально відспівав наш славний бас пан Рубчак. Лиш дивувалися тій силі, що є в тих старих грудях. Це найславніший співак, якого бачила сцена ужгородського театру”.
У наступній прем’єрі І. Рубчак співав партію Драготіна з опери Ф. Легара “Циганська любов”. Великий артист брав також участь у виставах “Заручини при лампадах” Ж. Оффенбаха, “Невольник”, “Вій”, “Пісня в лицях” за п’єсами М. Кропивницького. У березні 1928 р. на Шевченківські свята І. Рубчак виконав роль Батька з опери М. Аркаса “Катерина”. Це і був його останній виступ на Закарпатті.
Оперна співачка Анда Остапчук походить з Тернопільщини. Освіту вона здобула у Львівській жіночій гімназії та у Віденській музичній академії. Часто виступала на сценах Львова, Відня. Від 1914 р. сім’я Остапчуків проживала в с. Страбичево на Закарпатті.
У протоколі засідань дирекції Руського театру записано: “Поручіть директорові театру п. Загарову запросити панну Остапчук на дебют як опереткову примадонну. Пан директор Загаров заявив, що дасть дебют у ролі Сільви, в якій найкраще можна пізнати здібності”. На дебют А. Остапчук позитивно відгукнувся в пресі відомий театральний критик Ю. Сірий (Тищенко).
У кінці 1924 р. А. Остапчук взяла активну участь у святкуванні сорокап’ятирічного ювілею поета Олександра Олеся у Празі, виступаючи з творами О. Нижанківського на слова ювіляра.
На сцені театрів Закарпаття Анда Остапчук виступала до 1936 р. В її доробку – партії Наталки в опері “Наталка Полтавка” М. Лисенка, щирої сироти Оксани в опері “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, пристрасної Ганни в “Гальці” С. Монюшка, зрадженої служниці Моженки в “Проданій нареченій” Б. Сметани. У складних музичних партіях – Ряхи в опері “Жидівка” Ш. Галеві, Ілони Зафорі “Циганський барон” Й. Штрауса, Маргарити “Фауст” Ш. Гуно – відзначалася високою культурою творіння образу, темпераментом, виразною дикцією, вокальною технікою, широтою діяпазону.
У 1925 р. Чехо-Словацьку республіку спіткала економічна криза, що негативно відбилася на державному дотаційному фінансуванні Руського театру. І тільки завдяки тому, що на виборах 15 листопада 1925 р. депутатський мандат до Чехо-Словацького парламенту дістався голові Театральної комісії “Просвіти” Августину Волошину, наміри губернатора Підкарпатської Русі русофіла А. Бескида ліквідувати український театр не здійснилися, як і його спроба русифікувати Руський театр, а з ним і всю Підкарпатську Русь. Але щорічні державні дотації Руському театрові катастрофічно зменшували, а губернатор дивився на цей процес і міркував: “виживе чи не виживе”. Наприкінці 1929 р. Руський театр припинив своє існування.
Отже, спираючись на репертуар української класичної та новітньої драматургії, модерних творів західноевропейських авторів, які пройшли випробування на сцені театру українських корифеїв львівського театру “Українська Бесіда” завдяки зусиллям Миколи Садовського, Олександра Загарова, Ярослава Барнича, Івана Рубчака, акторів з числа товариства “Кобзар”, за участи місцевої молоді, що пройшла сценічну підготовку на драматичних курсах при Руському театрі під керівництвом М. Садовського, О. Загарова, організованих з ініціятиви А. Волошина, на початку ХХ ст. український театр на Закарпатті під назвою “Руський театр” за короткий час став епіцентром відродження української культури на Закарпатті, досягнувши рівня европейських вершин модерного театру.
1. Волошин А. Промови на відкритті Руського театру Товариства “Просвіта” в Ужгороді // Бирчак В. Руська читанка ІV кляси гімназійної і горожанських шкіл. Взори поезії і прози. Друге незмінне видання. Прага, 1928. С.235-237.
2. Гренджа-Донський В. Я теж українець. Упорядкування передмови та примітки В. І. Ільницького. Ужгород: Закарпаття, 2003. 518 с.
3. Ігнатович Г. “Від гасниці до рампи: нариси з історії українського театру на Закарпатті”. Ужгород: Поліграф. центр “Ліра”, 2008. Ч. І. 344 с.
4. Пилипчук Р. Я. Український аматорський театр на Закарпатті (50–60-ті роки ХІХ ст.) // Народна творчість та етнографія. 1966. № 1.
5. Шерегій Ю.-А. Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 / редакція і вступні статті В. Маркуся і В. Ревуцького. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Пряшів; Львів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, 1993. 414 с.
6. Книга протоколів засідань Голоного відділу Товариства “Просвіта” в Ужгороді. Річн.V–VII (ХІХ–ХХІ). Ужгород, 2003. Книга І. Книга ІІ.
7. Садовський М. Підкарпатщина // Центральний державний історичний архів України у Львові, Ф. 314, оп. 1, справи 20.
8. Державний архів Закарпатської області (ДА30). Ф. 72, оп. 2. Справа 11. Од. 36, 511. Книги протоколів засідання дирекції Руського театру.