Кожен, навіть найзнаменитіший драматичний актор достеменно знає, що котрась із вистав у його мистецькій кар’єрі виявиться останньою й завіса на театральній сцені одного вечора опуститься для нього назавше. Від слави великих мистців минулих століть залишилися лише уцілілі листи й мемуари, пожовклі світлини й скупі рядки рецензій на побляклих сторінках часописів, а ще хіба нечисленні театральні реліквії (дарунки від шанувальників, особисті речі артистів). Як скрушно писав Степан Чарнецький у своєму “Нарисі історії українського театру в Галичині”, вперше виданому друком у Львові 1934 р., по акторові залишається “спомин, що згодом линяє, блідне, затирається й розвівається… Одне слово – завіса спадає, і актора нема”. Хоча театральна хроніка в давній періодиці, а ще зафіксовані та збережені спомини можуть розказати нам чимало, зокрема й про те, як прощалися зі сценою великі українські артистки…
Руський народний театр товариства “Руська Бесіда” у Львові тяжко завершував сезон 1892 р., оскільки атмосфера на сцені й за лаштунками ставала гнітючою. Директор трупи Іван Біберович, виснажений багаторічними мандрами краєм, а ще більше втомлений театральними інтриґами й життєвими негараздами, в грудні, по одинадцятилітньому директоруванні врешті склав свої повноваження керманича театру. Його ж дружина, багаторічна примадонна трупи Іванна Біберович після певних вагань усе-таки підписала контракт на 1893 р. і спробувала продовжити працю в Руському народному театрі під новим керівництвом, однак через непорозуміння з виділом “Руської Бесіди” та акторські інтриґи невдовзі теж полишила сцену.
Завісу таємниці відходу Івана Біберовича привідкриє опублікований згодом у міжвоєнній польській пресі допис Степана Чарнецького “Як Іван Біберович розставався з українською сценою” [1] та його ж збережене в архівах листування з опікунами театру. А дружина директора трупи незадовго до відходу у вічність дала своє єдине інтерв’ю молодій журналістці Ірині Вільде (Дарині Полотнюк), в якому з приводу підстав для передчасного прощання з професійною сценою обійшлася згадкою про потребу виховання дітей та додала, що “до того були ще й інші причини, що не слід їх тепер згадувати”. Після чого гірко зітхнула: “А проте тужилося за тією сценою… О, Боже, як інколи було тужно…” [2]
Вже через рік після розриву Іванни з театром Іван Біберович у листі до Василя Лукича (Володимира Левицького) від 20 червня 1894 р. зі Стрия просив того допомогти його дружині повернутися на сцену. “Жінка моя, будучи від дитинства на сцені, набрала правдивого прив’язаня і замилуваня, так що досі не може без сцени жити, чого звичайний професор або суддя з Бесіди порозуміти не може, а се так само як коли б поетові заборонено писати” [3], – з жалем писав І. Біберович. Ще за кілька місяців з таким самим проханням він звертався до Костя Паньківського й у листі до нього з Коломиї від 12 грудня 1894 р. писав: “В останніх часах я зачинаю о ню обавлятись, так сильно тужить за театром, що нераз по ночах зриваєсь і формально якусь фібру нервову дістає” [4].
Стосунки Біберовичів з новим керівництвом і засновником театру так і не налагодилися, тож подружжя зрештою вирішило забути про фахову театральну сцену та перейти до осілого родинного життя. Розрив з професійним драматичним театром був болісним для обох артистів. Особливо тяжко переживала його Іванна, яка відійшла з театру в розквіті творчих сил (на 34-му році життя – у віці, коли для багатьох артисток лиш починаються найвищі мистецькі успіхи) і котрій критика прогнозувала зайняття на галицькій сцені такого ж місця, яке на Наддніпрянщині посідала знаменита Марія Заньковецька. Зокрема, ще лиш за пів року до її виходу з трупи, в шостому числі журналу “Зоря” за 1892 р. під рубрикою “Наші ілюстрації” було опубліковано ґрунтовну й дуже прихильну статтю Василя Лукича з коротким життєписом Іванни, аналізом акторських креацій та портретом-світлиною.
Після кількох переїздів у пошуках сталого заробітку Іван Біберович врешті підшукав для себе скромну посаду касира в “Касі ощадности” в Коломиї, куди й переїхала наприкінці 1894 р. на постійне мешкання вся сім’я. Оселення театрального подружжя в місті над Прутом слід усе-таки вважати щасливим випадком у їхній долі, оскільки тут були хоча й скромні, але цілком реальні можливості для творчої реалізації, принаймні на аматорській сцені. Коломию доволі часто навідували відомі в Галичині професійні творчі гурти, а місцева публіка вже мала виховані мистецькі смаки й була вимогливою до якости видовищ і концертів. Тут формувалося українське інтелектуальне середовище з кіл духовенства, урядників, педагогів, митців та промисловців, які були шанувальниками сценічного мистецтва. Місто підтримувало давні традиції аматорського театрального руху, а 1879 р. з ініціятиви громадського діяча і драматурга Ізидора Трембицького (теж колишнього артиста Театру “Руської Бесіди”) тут було засновано “Перше літературно-драматичне товариство імени Г. Квітки-Основ’яненка”. Невдовзі по приїзді до міста Біберовичі долучилися до його діяльности: Іван як режисер, а Іванна доволі часто виконувала провідні ролі у виставах.
На Покутті тоді ж активізувався жіночий рух: 1893 р. було організовано товариство “Руський жіночий кружок у Коломиї”, яке заснувало свій аматорський драматичний гурток. До режисури в ньому знов-таки запросили Івана Біберовича. Іванна ж підтримувала аматорів своїми порадами, а часом і сама виступала в спектаклях. Вона також долучалася до проведення щорічних урочистостей з ушанування роковин смерти Тараса Шевченка, організовуваних у місті співочим товариством “Коломийський Боян” та місцевим осередком Товариства “Просвіта”. Відомо, зокрема, що на вечорі пам’яти поета 8 червня 1897 р. вона проникливо декламувала поему Т. Шевченка “Причинна” [5].
У 1896–1897 рр. Іванна Біберович ще повертатиметься на рідну професійну сцену, епізодично виступаючи в окремих виставах театру товариства “Руська Бесіда”, зокрема й виручаючи давніх колег у випадку хвороби чи несподіваного вибуття із трупи котроїсь з артисток, а також для поліпшення доходів театральної каси, оскільки надовго залишалася улюбленицею публіки. Так, 1896 р. артистка мала кілька гастрольних поїздок: у березні в Золочеві грала ролі Варки у драмі І. Карпенка-Карого “Безталанна”, Альми у драмі Г. Зудермана “Честь”, Марії у мелодрамі Г. Міллєра “Зі ступеня на ступень”, Анни у драмі І. Франка “Украдене щастя”, Марусі у драмі М. Старицького “Ой, не ходи, Грицю” [6], у квітні – травні в Тернополі – Варки у драмі І. Карпенка-Карого “Безталанна” і Парані у мелодрамі Ю. Коженьовського “Верховинці”[7], а в листопаді – грудні виступала у деяких виставах під час гастролей театру в Снятині [8]. Часопис “Діло” 1897 р. подає дописи про її епізодичні гостинні виступи в січні у виставах театру під час гастролей у містах Долині й Болехові [9] та у вересні того ж року – у Станиславові [10], а в звітах директорів театру О. Поліщука та М. Ольшанського згадано її виступи у квітні в містах Добромилі та Перемишлі [11].
Іванна завше прихильно й чуйно ставилася до молодих акторів, допомагаючи їм своїми порадами й підтримкою. Посприяла вона розвиткові таланту своєї небоги Марії Федів (дочки її старшої сестри Кароліни), яка вступила 1896 р. до трупи Руського народного театру й по 1898 р. виступала під сценічним псевдонімом Марія Ляновська. Такий псевдонім вказував на спадкоємство з акторкою, що в 1870-х рр. виступала як Іванна Ляновська, тобто – Іванна Коралевич, ще не пошлюблена з Іваном Біберовичем. Марія Дмитрак (з дому – Федів) після свого заміжжя переїхала до Станиславова (тепер Івано-Франківськ), де впродовж 1901–1909 рр. була режисеркою аматорського драматичного гуртка при міщанському товаристві “Руська хата”, а в 1911–1914 та 1922–1923 рр. працювала режисеркою Українського народного театру ім. І. Тобілевича [12].
Аматорський театральний рух у Коломиї в перші роки ХХ ст., як довідуємося з тогочасної місцевої української й польської періодики, також був досить жвавим. Окрім згаданого літературно-драматичного товариства діяв ще український гурток при міщанській читальні, підтримуваній коломийським москвофілом Михайлом Білоусом. Вистави польською мовою час від часу ставили аматорські театральні гуртки при міській читальні імени Крашевського й місцевому осередку Товариства музичного імени Монюшка та любителів польської сцени.
Цікаві відомості про театральне життя покутської столиці знаходимо у дописі “Із Коломиї (“Маланка”)”, опублікованому у львівському часописі “Галичанин” за 1902 р. [13]. За усталеним місцевим звичаєм, “Перше літературно-драматичне товариство імени Г. Квітки-Основ’яненка” під проводом Юліяна Насальського влаштувало урочисту зустріч нового року (за старим стилем, т. зв. “Маланку”). Аматори відіграли одноактну комедію “Дорогий поцілунок” Р. З. Чинарова з Іванною Біберович у ролі Марії, дружини дрібного банківського чиновника. Після вистави відбулася акція вшанування театральних заслуг акторки – від літературно-драматичного товариства їй з вдячністю за довголітню підтримку аматорів сцени піднесено, як зазначено в дописі, “хорошу бронзову вазу з квітами”, з гравійованим дарчим написом-присвятою. Коломийські шанувальники подарували видатній акторці також туалетний столик із дзеркалом, спеціяльно виготовлений майстрами “Гуцульської спілки в Коломиї” і щедро прикрашений різьбою та інкрустацією Івана Лугов’яка. Ці оригінальні театральні реліквії, як здогадуємося, були подаровані з нагоди відзначення 25-ліття театральної діяльности Іванни Біберович. Вони щасливо дійшли до нашого часу і зберігаються у фондах Музею історії міста Коломиї.
Тоді ж місцевий осередок Польського педагогічного товариства, крім провадженого при ньому хору, вирішив заснувати ще й свій театральний гурток, до режисури в якому також було запрошено Івана Біберовича. Першу інавгураційну виставу аматори відіграли 8 грудня 1901 р. Цей театральний проєкт отримав назву “Народний театр” (“Teatr Ludowy”) і передбачав влаштування вистав та концертів як польською, так і українською мовами (поляків і українців у складі гуртка було приблизно порівну), а чистий дохід з вистав мав іти на доброчинно-просвітні цілі [14]. Про участь Іванни Біберович у виставах цього театру в перших роках його існування місцеві газети відомостей не подають, бо, очевидно, вона припинила виступати. Однак, з волі випадку, все-таки чи не єдиний (і, мабуть, останній) раз виступила на його сцені.
Cитуаційне повернення Іванни на драматичну сцену анонсувала “Gazeta Kołomyjska” напередодні вже афішованої “Народним театром” 17 березня 1907 р. мелодрами “Собкова садиба” (“Zagroda Sobkowa”) Едварда Блотницького [15]. Акторка змушена була підтримати театр у кризовій ситуації і вийти на сцену в головній ролі Гелени, оскільки примадонна трупи пані Зімова (дружина коломийського підприємця Тадеуша Зіми) не могла грати з причини раптової важкої недуги її свекрухи. Вистава відбулася вчасно й успішно, про що довідуємося з тогорічного квітневого ілюстрованого допису місцевого кореспондента до краківського часопису “Nowości Ilustrowane”. Як подає його автор, 17 березня 1907 р. на сцені зали “Каси ощадности” (тепер Палац культури “Народний дім”) аматори під режисурою І. Біберовича успішно відіграли згадану народну мелодраму. А по виставі коломийський фотограф Владислав Дроздзевич (власник фотоательє “Мариля”) зробив пам’ятну світлину всього колективу, де попереду на краю сцени сидить Іван Біберович, а за його спиною, в центрі першого ряду акторів стоїть Іванна Біберович [16]. Отже, завдяки цьому випадкові маємо єдину відому нам світлину Іванни Біберович на аматорській сцені.
Однак тут мусимо застановитися й над питанням: а як немолода вже актриса, надовго відійшовши від сцени, змогла так швидко опанувати головну роль у п’ятиактовій виставі, до того ж польською мовою? Ключ до цієї загадки сьогодні зберігається на полиці публічної бібліотеки в Катовіцах, адміністративному центрі Сілезького воєводства Польщі. Це – раритетний рукописний примірник п’єси Е. Блотницького, датований листопадом 1886 р., який (відповідно до бібліотечних штемпелів) належав: до Першої світової війни – дирекції Театру графа Скарбека у Львові, у міжвоєнний період – Театральній бібліотеці у Львові, в повоєнний період – бібліотеці Сілезького державного театру, під інвентарним номером 1144. Сьогодні ж він доступний ще й у ресурсах Сілезької цифрової бібліотеки. Рукопис є цінним джерелом для істориків галицького театру, оскільки містить підготовчі записки режисера і суфлерські помітки, а на сторінці третій – розподіл ролей між акторами, де роль Гелени відведено Іванні Біберович [17]. Отже, в молоді роки актриса вже опановувала цю роль, отримавши пропозицію виступити на сцені головного драматичного театру в Королівстві Галичини й Володимирії (така практика анґажування акторів на окремі вистави тоді була звичною).
Зійшовши ще зовсім молодою, в зеніті акторської слави, з професійної драматичної сцени, що була сенсом її життя, Іванна Біберович таїла в серці глибоку тугу за нею до своїх останніх днів. Лише рідні та найближчі друзі знали, як це її боліло, інтерес до театру не згасав у неї до самої старости. З її порад і рекомендацій ще довго користали коломийські аматори сцени, а під час гастролей у Коломиї колишню акторку часто навідували артисти й режисери мандрівних галицьких театрів.
Мистецька громадськість краю та “Союз Українок” 1937 р. виступили з ініціятивою урочисто відзначити 75-літній ювілей видатної артистки. Майже в усіх українських часописах вже від початку того року публікувалися театрознавчі статті й спогади про життєвий і творчий шлях ювілярки. Зокрема, власними споминами та враженнями від гри славетної актриси поділився письменник Богдан Лепкий, що у статті “Мельпомена з незабутніх днів” у січні 1937 р. пригадав свої давні, з часів навчання в гімназії, сердечні переживання під час виконання артисткою ролі Настасі Чагрівни в 1887 р. у Бережанах [18]. Художник Ярослав Лукавецький (1908–1993) до ювілею створив її портрет олійними фарбами [19].
7 березня 1937 р. у переповненому залі коломийської “Каси ощадности” відбувся ювілейний вечір вшанування артистки. Привітати колишню примадонну Руського народного театру товариства “Руська Бесіда” у Львові приїхало багато гостей з різних міст Галичини. Прибули ветерани українського галицького театру, актори професійних і аматорських колективів, повним складом для участи в ювілейному вечорі приїхав до Коломиї театр “Заграва” з виставою драми М. Старицького “Ой, не ходи, Грицю” (в переробці режисера В. Блавацького), а публічний реферат про творчі здобутки актриси підготував і виголосив знаний театральний і літературний діяч Григорій Лужницький. Зворушено відповідаючи на численні привітання і дякуючи організаторам за вшанування її ювілею, Іванна Біберович розмірковувала в цей вечір про події усього свого творчого життя. Прийнявши від прихильників букет, вона сумно промовила: “Мої останні квіти…” [20]. Влітку старенька артистка нездужала після перенесеного інсульту, а 7 вересня 1937 р. відійшла в засвіти. Поховали видатну артистку на коломийському цвинтарі “Монастирок”, поруч з чоловіком Іваном Біберовичем у родинному гробівці.
Творчий доробок Іванни Біберович сьогодні гідно поцінований українськими театрознавцями: її ім’я увійшло майже до всіх українських енциклопедій, виданих в Україні та за кордоном, відомості про творчість актриси містять також численні видання з історії українського театрального мистецтва. Шануючи пам’ять про видатних українських акторів, які мешкали, працювали й поховані в Коломиї, у 1990 р. іменем подружжя Біберовичів названо одну з вулиць у центрі міста, неподалік від будинку Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імени Івана Озаркевича. Згодом вулиці, названі іменем артистки, з’явилися й у селі Фалиші на Стрийщині, де вона прийшла на світ (тут видатній уродженці села у 2011 р. відкрито також меморіяльну таблицю), та в місті Стрию (2009 р.). А в Музеї історії Коломиї, де з нагоди відзначення 175-річчя українського театру в Галичині у червні 2023 р. було оновлено експозицію про театральну історію міста є розділ про життя і творчість артистичного подружжя Біберовичів. Тут-таки експонуються збережені театральні реліквії Іванни Біберович, свідки її славних сценічних тріюмфів.
1. Czarnecki S. Jak Jan Biberowicz rozstawał się ze sceną ukraińską // Biuletyn Polsko-Ukraiński. Warszawa. №4 (195). 24 stycznia 1937. S. 42–43.
2. Вільде І. Кілька хвилин на розмові з Іванною Біберович (З нагоди її 75-ліття) // Нова хата. Львів. Ч. 5. 1 березня 1937. С. 2.
3. Лист І. Біберовича до Василя Лукича від 20 червня 1894 р. зі Стрия // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Ф. 61 (Лукич Василь). Спр. 393.
4. Лист І. Біберовича до К. Паньківського від 12 грудня 1894 р. з Коломиї // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Ф. 81 (Паньківський К.Ф.). Спр. 31.
5. З Коломиї пишуть нам // Діло. Львів. Ч. 126. 6 (18) черв. 1897. С. 2. Рубр.: Новинки.
6. З русько-народного театру // Діло. Львів. Ч. 42. 23 лют. (6 берез.) 1896. С. 3. Рубр.: Новинки.
7. З русько-народного театру // Діло. Львів. Ч. 51. 5 (17) берез. 1896. С. 2. Рубр.: Новинки.
8. З русько-народного театру // Діло. Львів. Ч. 264. 23 листоп. (5 груд.) 1896. С. 3. Рубр.: Новинки.
9. З русько-народного театру // Діло. Львів. Ч. 7. 10 (22) січ. 1897. С. 2.
10. З дирекції русько-народного театру // Діло. Львів. Ч. 196. 30 серп. (11 верес.) 1897. С. 3.
11. Лист О. Поліщука та М. Ольшанського до виділу товариства “Руська бесіда” від 16 травня 1897 р. // Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф. 514 (Театральне товариство “Українська бесіда”, м. Львів). Оп. 1. Спр. 11. Арк. 20-21.
12. Радиславич І. Марія Дмитракова // Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1975. С. 595–602.
13. Н.Г. Изъ Коломыи (“Маланка”) // Галичанинъ. Львів. Ч. 8. 10 (23) Января. 1902. С. 3.
14. З Коломиї // Діло. Львів. Ч. 51. 4 (17) марта 1902. С. 3. Рубр.: Новинки.
15. Pani Biberowiczowa w Teatrze ludowym // Gazeta Kołomyjska. № 11. 16 marca 1907. S. 3.
16. Teatr ludowy w Kołomyi // Nowości Ilustrowane. Kraków. № 15. 13 kwietnia 1907. S. 10.
17. Zagroda Sobkowa. Melodramat w 5ciu aktach przez Edwarda Błotnickiego podług Mosenthala, z muzyką J. N. Nowakowskiego. S. 3. Biblioteka Śląska, Katowice // Śląska Biblioteka Cyfrowa: https://sbc.org.pl/en/dlibra/publication/117625/edition/110589/zagroda-sobkowa-melodramat-w-5ciu-aktach-przez-edwarda-blotnickiego-podlug-mosenthala-z-muzyka-j-n-nowakowskiego-mosenthal-salomon-herman-von?language=en
18. Лепкий Б. Мельпомена з незабутніх днів. З нагоди ювилею Іванни Біберовичевої // Діло. Львів. Ч. 5. 7 січ. 1937. С. 3-4.
19. Волошин Л. Ярослав Лукавецький: Малярство. Рисунки. Сценографія. Львів, Івано-Франківськ: ЗУКЦ, 2008. С. 51.
20. Смерть великої артистки української сцени (Іванни Біберович) // Жіноча доля. Коломия. 1937. Ч. 18. С. 15.ех