У творчій біографії кожного актора є ролі, що стали етапними для його подальшого професійного життєпису. Однією з таких визначальних ролей Богдана Ступки був Механтроп у виставі “Фауст і смерть” Олександра Левади (режисерське прочитання Бориса Тягна на сцені Театру імени Марії Заньковецької у Львові, 1960 р.). Саме ця роль яскраво продемонструвала непересічний акторський талант Богдана Ступки, який на той час був ще студійцем, а не професійним актором. Для режисера то був неабиякий ризик, але він себе виправдав. Так на театральному небосхилі засяяла нова велика зірка.
Про роль Механтропа великий актор згадував ледь чи не в кожному своєму інтерв’ю, де йшлося про його творчу біографію. Про спектакль “Фауст і смерть”, історію постави, режисуру Бориса Тягна, трактування ролей маємо чималу кількість публікацій, є також і спогади очевидців. Але ці публікації та матеріяли у пресі не дають вичерпної відповіди на питання: чому ж така, на перший погляд, прохідна п’єса радянського драматурга стала настільки успішною?!
Досліджуючи українську періодику того часу, ми виявили низку маловідомих публікацій з детальним аналізом вистави “Фауст і смерть”, ґрунтовним тлумаченням режисерської концепції та акторських образів, які значно доповнюють існуючу вже інформацію про цю легендарну поставу.
Отже, свого часу у київській періодиці з’явилася доволі розгорнута оглядова стаття письменника і журналіста Валентина Речмедіна під назвою “Через терни до зірок”. За словами рецензента, вистава “Фауст і смерть” вводить глядачів у світ філософських і наукових проблем та має новаторський характер. Колектив акторів, які брали участь у поставі, та режисер Борис Тягно зуміли глибоко відчути дух цієї трагедії, філософську думку сучасника: “Драматург спробував намалювати в своїй трагедії одну із сторінок нашого майбутнього, і, треба сказати, близького майбутнього – нашого завтра… Хочеться сказати спасибі художнику Мирону Кипріяну за створене ним оформлення, яке дає ілюзію безмежжя космосу, оформлення, яке підносить уяву людини до небуденного” [1, с.3–4]. Критикиня Людмила Вірина у статті “Зорі безсмертя” з приводу теми п’єси Левади пише: “Людина і Всесвіт, життя і безсмертя, кохання, заздрість, зрада. Чи не правда – вічні, як світ, ці філософські проблеми. Але нових, цілком сучасних рис набуває їх розв’язання в п’єсі О. Левади. Космос, недосяжний, грізний, загадковий, став відчутною реальністю. Перед його лицем людина наче наново пізнала себе, свою мету, своє покликання” [2, с.3].
Однак, з нашого кута зору, найґрунтовнішою в українських медіях радянського періоду рецензією на цю поставу є стаття “Фауст і смерть” театрознавиці Леонтини Лучко. Авторка детально аналізує драматичний матеріял, режисерську концепцію постави, кожен акторський образ. Роль Механтропа у виконанні Богдана Ступки Леонтина Лучко інтерпретує таким чином: “Для підкреслення і підсилення образу Вадима (цю роль виконував Ярослав Геляс. – О. П.) драматург вводить до п’єси Механтропа. Це Вадимова совість, його друге «Я». Всі потаємні думки, які Вадим приховує від людей, від навколишнього світу, повторює Механтроп. Він же й служить тими невидимими руками, що розправляються з Ярославом. Треба віддати належне молодому здібному акторові Богданові Ступці, який створив оригінальний, сприйнятливий для глядача образ. Знайшовши певну зовнішню форму, відчувши внутрішній ритм, імпульс життя електронного створіння – людського винаходу, актор талановито відтворює цей образ на сцені” [3, с.4]. Вистава, привернувши увагу критиків, не залишала байдужими і практиків театру. Один із тогочасних режисерів, Борис Львов-Анохін, опублікував вагомий емоційний відгук про неї під назвою “Дерзання”. Очевидно, що режисера теж захоплювала вистава на тему космосу, “про дерзання людського розуму і духу”. Не тільки п’єса, а й, за словами Б. Львова-Анохіна, сама вистава є дерзанням, шуканням, ризиком [4, с.3]. Автор публікації зазначає, що хоча йому як практикові театру не все сподобалося у роботі заньківчан, та “дух творчого неспокою, художньої сміливости, якими пройняті і п’єса, і вистава” [5, с.3], схвилював і його. Проникливо аналізуючи тему п’єси, Б. Львов-Анохін відзначив романтичний характер режисерського прочитання Бориса Тягна. На думку рецензента, постановник “добре відчув інтелектуальну природу п’єси і домігся того, що актори точно і пристрасно доносять кожну думку кожної сцени, кожного монологу, володіють увагою глядачів, примушуючи їх напружено і чуйно слухати віршований текст п’єси” [6, с.3]. Б. Львов-Анохін зауважує, що у виставі є цікаві мізансцени, режисерські знахідки, зокрема епізоди з Механтропом, навіть костюм і грим якого чудово поєднувалися із пластичним малюнком ролі. Лаконічно, але не шкодуючи емоційних барв, рецензент так характеризував акторську роботу Богдана Ступки в ролі Механтропа: “Артист Б. Ступка майстерно, з прекрасним відчуттям форми і ритму, відтворює цей рисунок, примушуючи нас вірити в злу ретельність і байдужу мудрість механічної людини. Артист зумів не бути одноманітним в одноманітно-механічних інтонаціях і рухах. Ми відчуваємо в них і своєрідний гумор, і силу, і сарказм виконавця” [4, с.3].
Вистава не залишала глядачів байдужими, змушуючи мислити, виходити своїми чуттями за межі звичного, у космічні теми. Богдан Ступка у ролі Механтропа яскраво і переконливо демонстрував глядачам, що Космос і космічні теми – не далеке майбутнє, а наша реальність. Припускаємо, що це сміливе прагнення вийти за межі звичного, цей неспокій творчих шукань – і стали складовими успіху Богдана Ступки у ролі Механтропа та сходинками до його професійних акторських вершин.
Значення Механтропа, та й усієї постави “Фауст і смерть”, для розвитку професійного таланту Богдана Ступки з певної часової віддалі слушно підкреслила Світлана Веселка. У статті “Коли роль «вживається» в актора…” вона писала: “Богдан Ступка любить містифікації. Любить повести глядачів за собою у зовсім несподіваному напрямку, а потім повернути їх знову у виставу, ще й помилуватися створеним ефектом. Він усе встигає, Богдан Ступка, актор, спосіб сценічного існування якого – парадоксальність. Ще в ролі Механтропа у «Фаусті і смерті» О. Левади у постановці Бориса Тягна 1960 р. виступ юного студійця справив велике враження. Його (Богдана Ступку у ролі Механтропа. – О. П.) згадують і понині, хоча з того часу він зіграв чимало значимих ролей. Богданові Ступці завжди таланило з репертуаром. Повернувшись у колектив заньківчан, після служби в армії, він одразу одержав роль Володі в п’єсі В. Розова «В дорозі», яку ставив режисер Сергій Данченко” [5, с.3]. Аналізуючи акторську стилістику Б. Ступки, Світлана Веселка зазначає, що мистець до кожної ролі, до кожного образу добирає осібну пластичну виразність, завдяки чому всім його роботам притаманна вишукана артистичність. Гадаємо, ця увага Ступки до пластичного малюнка кожної ролі походить звідти – з ролі Механтропа у поставі “Фауст і смерть”. Варто зауважити, що не всі критики вбачали у пластичному вирішенні постави лише позитивні аспекти. Зокрема, у спільній статті О. Плаушевської та В. Попова, присвяченій оглядові театрального сезону на сцені Театру імени Марії Заньковецької, висловлено низку критичних зауважень щодо репертуару колективу. На думку авторів публікації, у поставі “Фауст і смерть” є низка творчих прорахунків і акторських невдач. Заньківчанські режисери, вважають оглядачі, не стільки приділяють увагу глибокому прочитанню та осмисленню літературного матеріялу, як намагаються передовсім показати власну індивідуальність через засоби зовнішньої виразности виконавців [6, с.3].
Натомість харківський критик Й. Кисельов, який ще у свій запорізький період був рецензентом заньківчанських постав для різних медій, навпаки, дуже схвально відгукнувся на “Фауста і смерть”. В огляді постав за творами тогочасної драматургії рецензент зазначив, що Театр імени Марії Заньковецької вдало здійснив сценічне першопрочитання цього твору на українському кону: “Драматична поема О. Левади – цікаве, свіже слово не лише в українській літературі, а й в усій радянській драматургії. І не тільки тому, що у п’єсі описані справи сміливих відкривачів міжпланетних галактик. А тому, що автор потривожив тінь Фауста, роздумує про високі філософські проблеми, про внутрішню мотивацію наукових устремлінь та відкриттів, про різні мотиви людського дерзання. «Фауст и смерть» цікава з багатьох точок зору, передовсім завдяки своєму сюжету, його філософському звучанню, і незвичними дієвцями у творі. Достатньо сказати, що серед персонажів маємо навіть кебернетичну істоту – яка називається Механтроп” [7, с.4].
Отже, міркування критиків щодо постави “Фауст і смерть” у режисерському прочитанні Бориса Тягна розділилися на діяметрально протилежні. Та навіть коли вистава зникла з репертуару, репліки стосовно її значення, передовсім у контексті мистецької біографії Богдана Ступки, з’являлися на сторінках друкованих видань. Таким чином, можемо констатувати, що постава ще довго жила в пам’яті глядачів.
Майже через десять років після прем’єри вистави “Фауст і смерть” Леонтина Лучко, аналізуючи творчий доробок Б. Ступки, зауважила: “Богданові Ступці нема ще й тридцяти. На творчій дорозі йому весь час посміхалася вдача, а життя кидало до ніг буйночервоні квіти радости і визнання. Вперше він випробував свою акторську долю, поставши перед глядачем в образі… безплідного витвору науки Механтропа у «Фауст і смерть» О. Левади. І вже тут полонив викінченістю образу, знайшовши зовнішню форму, відчувши внутрішній ритм, імпульс життя електронного створіння” [8, c.3].
Театральне мистецтво – швидкоплинне, воно розчиняється в часі. Та все ж кожна постава залишає по собі слід і в душах виконавців, і в душах глядачів. У заньківчанській поставі “Фауст і смерть” тінь доктора Фауста, очевидно, була на боці театральних митців, то був певний зачин, початок чогось зовсім нового, адже незабаром почався період піднесення і творчого розквіту Дому Заньковецької.
1. Речмедін В. Через терни – до зірок // Літературна газета. Київ, 1960. 30 листопада. С. 3–4.
2. Вірина Л. Зорі безсмертя (“Фауст і смерть” Олександра Левади) // Вечірній Київ, 1960. 31 листопада. С. 3.
3. Лучко Л. “Фауст і смерть” // Радянська Україна. Київ, 1960. 28 жовтня. С. 4.
4. Львов-Анохін Б. Дерзання // Радянська культура. Київ, 1960. 24 листопада. С. 3.
5. Веселка С. Коли роль “вживається” в актора… // Літературна Україна. Київ, 1975. 25 липня. С. 3.
6. Плаушевская Е., Попов В. Без вдохновенья. Заметки о работе театра имени М. Заньковецкой // Львовская правда. Львов, 1961. 12 января. С. 3.
7.Кисельов И. Жизнь и сцена // Литература и жизнь. Москва, 1960. 28 октября. С. 4.
8. Лучко Л. Весна акторської ролі // Ленінська молодь. Львів, 1969. 10 жовтня. С. 3.