Здається, це були останні дні квітня, а може, низенький поріг у травень – тобто, дуже весняний день року Божого 2024-го й третього року цієї проклятущої кривавої війни з росіянами. Яких нібито “нема”. Принаймні на полі війни з Україною. Якби ж то!
Великдень наближався. Часу насправді не існує. Існують лише виміри нашого зовсім непоясненного буття.
Про час у театрі і про театр у часі… Тобто, у тій оболонці, в якій ми зараз існуємо, – розмова з Олексієм Кравчуком, актором, режисером, керівником театру “І люди, і ляльки” та ветераном 80-ої Десантно-Штурмової бригади, окрема рота снайперів.
Олексій КРАВЧУК. Так, я дуже скучив. Я скучив за ГАМЛЕТОМ.
За “Гамлетом”, за “Пустостаном”, за всіма нашими роботами скучив. За дорослими й дитячими виставами. Війна фактично все відібрала, я все залишив тут, коли йшов на фронт, ми якраз за пів року до початку війни випустили виставу за Сергієм Жаданом, все робила Надя Крат – була й сценаристом, і режисером; я їй допомагав як режисер і актор.
Війна фактично все відібрала, і тепер, коли я повернувся після поранення, ми все одно не можемо показувати ті самі вечірні вистави: мій талановитий актор Андрій Синишин зараз у 103 бригаді служить; Геннадій Вербляний – теж воює.
Як я це відчуваю, зараз у нашому театрі найбільша потреба в дитячих казках, нам належить з дітками говорити про вміння вистояти. Вміння бути сильним у цей час, мудрим, вміти любити – і людину, напевно, треба вчити цього усе життя, так…
Ніна БІЧУЯ. Але життя нині змінилось… На поверхні опинилось те, чого ми не помічали раніше. Кажете – любити? Хіба війна не вчить ненависти? А втім, Ви маєте рацію, мабуть: щоб ненавидіти ворога, треба любити свою землю, свій край.
О. К.: Я знаю, війна багато якихось речей поміняла, і в моєму внутрішньому житті також…
Н. Б.: Ви кажете: любови треба вчити. А як учили Вас? Як полюбити театр?
О. К.: Я ж у театрі виріс. Батьки – актори, я з ними весь час, а потім – навчання в студії, перші вистави– “Богдан Хмельницький”, “Марія Заньковецька” робота з Козаком… Богданом Миколайовичем… Потім – вступив у Харкові на курс Олеся Івановича Сердюка, це був мій перший, а його останній курс. Сценічну мову викладав у нас Роман Олексійович Черкашин. І це було… Я аж потім зрозумів… Розуміння приходить не одразу… Я зрозумів, якими людьми вони обидва були. Такий момент людяности…. Вони були абсолютними антиподами. Ви ж знаєте, Олесь Сердюк не підтримував Курбаса, є певні свідчення того, однак я не маю права засуджувати, і ніхто інший не знає, як би поводився сам в ті часи… І Роман Олексійович, який обстоював позицію Леся Курбаса, вони так до кінця життя, наскільки я знаю й пам’ятаю, не спілкувалися між собою. Ми з Олегом Стефановим бігали тоді в театральний музей колишнього “Березоля”, до Юлії Фоміної, дружини Романа Олексійовича…
Н. Б.: От… я лиш два словечка додам! Вони обоє справді були дивовижні люди… Їх називали “Ромео і Джульєтта”… А щодо їхнього ставлення до Курбаса – то це справді було те, що Ви назвали наукою любити людину… Я теж цю їхню науку спізнала– ми познайомились з Черкашиними десь у 85-му, коли тодішній ТЮГ – тепер Перший український… приїздив до Харкова на літні гастролі… І тоді Юлія Гаврилівна допомагала мені, тюгівському завліту… Але доста, то вже, здається, більше, ніж два словечка?
вистави Культурного десанту “Крила”
О. К.: Нас із Олегом вона пригощала чаєм або кавою чи якимись пляцками (як тут цікаво з лексикою: сусідить “східняцьке” пригощала з галицькими пляцками. – Н. Б.) і показувала дуже цікаві, дивовижні музейні експонати, і от уся ця історія укладалась в один хороший момент, у людяність, а людяність, на мою думку, є в театрі дуже важливим аспектом.
Пізніше на мене дуже великий вплив мав Володя Кучинський. Це був десь 88-й рік, абсолютно інший погляд на театр, і я гадаю, що Кучинський власне періоду 88-90 років до початку 2000-х – це людина, яка всією своєю практикою зі своєю згуртованою командою зробила великий вектор у розвитку українського театру. Ось це теж вплинуло.
Н. Б.: Що для Вас особливо важливе в роботі зі студентами? З молодими акторами?
О. К.: Я менше дбаю про техніку, мені здається важливим, аби вони знайшли зміст у житті, і коли так буде, театр теж матиме особливий сенс; зараз дуже важко щось робити, іноді мені здається. що може зникнути відчуття перспективи, може прийти момент страху перед буденним життям.
Н. Б.: Ви самі відчуваєте перспективу?
О. К.: Так, обов’язково, обов’язково.
Н. Б.: Ваш син, Андрій також актор. І він уже добре знаний у театральному світі.
О. К.: Син? Ви знпаєте, він дуже талановита людина. У мене таке відчуття – він своїм талантом вдався у мого батька – у свого діда тобто, Анатолія Кравчука. А можливо, це навіть більше… він дуже крутий актор . Для мене це просто містика: коли я приходжу в Театр Лесі Українки, і малий грає на сцені, я інколи дивлюсь, а це погляд батька… чи такий поворот, чи погляд очей – на тій самій сцені… і я дивлюсь – для мене це так… “ батьку, дякую тобі, що це є…”. Тішуся, дуже тішуся.
Н. Б.: Він хотів бути актором?
О. К.: Хотів, і сам пішов у театр.
Н. Б.: Третє акторське покоління.
О. К.: Так. І я вважаю, що в нього є така точність, він відпрацьовує все, що робить, він справді дуже відповідальний актор і завжди старанно готується до вистави; так його дід робив. Коли в нього увечері вистава була, він зранку повторював усі тексти, навіть скоромовки потрібні згадував, налаштовувався…
Н. Б.: Своїх студентів Ви цього вчили?
О. К.: Якщо питаєте про цей мій курс.. Мабуть, ні. Олег, Влад, Христина, Тетяна… Ні, на жаль, ні, лише декілька людей… В них я відчуваю цю відповідальність, працю перед тим, як вийти на сцену. Чи то репетиція, чи вже вистава. З попереднім курсом– так, там була якась потужна сила, вони, зрештою, реалізувались. Віталій Гордієнко, Таня Шелельо– майже всі реалізувались дуже добре – чи в театрі, чи в культурному просторі – мені здається, що це дуже добре; дуже важливо молодим людям допомогти працювати творчо.
Н. Б.: Ви хлопцям на фронті про університет розповідаєте?
О. К.: Так, звичайно. Хоча… вони дещо інакше на все дивляться. Вони живуть там сьогоднішнім днем, тут і зараз… Вони дуже достойні люди, для них найвищі цінності – братерство, взаємодопомога. Хай би що я робив – працював водієм, ходив з групою прикриття – завжди хлопці допомагали. Фронт навчив… Мені врятував життя старшина, Сергій Васильович, коли мене поранило. Ось зараз, перед Великоднем, готуюсь, хочу поїхати на Схід, до своїх побратимів, завантажимося – і поїдемо. Це вже не вперше. У мого товариша тут у Львові є транспорт, тож поїдемо. …Так, вони живуть “тут і зараз”… Але ж і поза фронтом треба робити те, що треба. Це важливо, що театри продовжують долучатися до підтримки фронту, Збройних Сил України. Мій театр теж… І це на фронті цінують – і мій підрозділ, й інші. Я певен, що це якась цілісність духу.
Н. Б.: Ви казали, що скучили за багатьма виставами. А чи Вам жаль ті вистави, точніше, чи шкодуєте, коли зникає зі сцени вистава, що віджила свій вік, або ж з якоїсь іншої причини? Адже, коли порівнюють з театром літературу чи малярство, то завше кажуть: книга й картина зостаються, а от…
О. К.: Ні, не шкодую. Вони ж були. Вони були, і я їм дякую за те, що навчили мене чогось, не раз багато навчили, та як воно в Еклезіяста: всьому свій час, і ми приходимо в цей світ, і допомагаємо у чомусь людям щось робити, а прийде час – ми теж підемо, як і вистави.
Н. Б.: Що ж, знову перед нами оте таке вже безліч разів нині повторюване “тут і зараз”. Хтось може вийти на сцену й оповісти свою історію так, наче вона відбулася щойно, ось тут і зараз. Але ж насправді вона відбулась десь там і давніше…Чи не вертаємось ми у наших історіях про тут і зараз кудись далеко, може, у давню Грецію, і страждаємо, як Антігона чи Кассандра з тих давніх воєн? Вам не спадало щось таке на думку?
О. К.: Так, я гадаю, так, у мене наче був подібний досвід. Ось мій приятель, Валерій Дзех, з Харківського театру маріонеток, він зараз служить у ЗСУ і в Культурному Фонді України, очолює підрозділ лялькарів. Зараз він на передку. Телефонує якось і каже: “Олексо, приїжджай, ми це повинні зробити. Ти повинен тут бути. Будемо їздити до побратимів і робити вистави”. Я питаю: “Валеро, а яку виставу? Як?”. “Це просто! Я поясню. І покажу”. Звичайна така собі стара валіза, десь п’ятдесятих років, у ній пісок, і ще ляльки, а крім того – стілець. Валерій каже: “Починаємо працювати… Ось пісок. Що він нагадує?” Побратим каже, що пісок нагадує час. Ти починаєш говорити з ними про час, починаєш говорити про час, що таке час? – це ж пам’ять. Він працює з хлопцями, він приїжджає з ними на передок, до побратимів.
Н. Б.: І веде з ними діялог?
О. К.: І цю виставу повторити не можна.
Н. Б.: Хлопці перестають бути глядачами і вони учасники дійства, чи таки дивляться виставу?
О. К.: Вони дивляться виставу! Вони дивляться виставу. І її не можна повторити?
Н. Б.: А “Гамлета” Ви б хотіли повторити.
О. К.: Але це не можна повторити. Надя Крат грала Гамлета, вона каже, що вже не зможе цього робити, вона каже: я вже інша, я вже інша… І я розумію її, повернення можливе тільки в якійсь іншій іпостасі, в іншій якості, яка ця якість буде – ми не знаємо. Можливо, щось зовсім інше, можливо, якісь інші діялоги, Надя для мене такий лакмусовий папірець, що чує набагато більше, ніж я, люблю таких людей, вони сильніші за мене і можуть зробити значно більше, ніж я.
Н. Б.: Ви не боїтеся сильніших за себе?
О. К.: Навпаки.
Н. Б.: Ви зараз так кажете… щоб…ну…
О. К.: Це мій принцип. Бо інакше не буде розвитку… Хочете – я Вам зараз покажу фрагмент вистави?
(Я дивлюсь фрагмент вистави. Вистави на даху. Звук. Музика, зображення. Якийсь шалений інструмент).
Н. Б.: Цього вже не повторите ніколи?
О. К.: Це – повторимо. Обов’язково.
Культурного десанту “Крила”.
Н. Б.: Але скажете, що Ви вже зовсім інші, ніж “там і тоді”? Адже виникне зовсім нове “тут і зараз”.
О. К.: (помовчав). Ось ми говорили щойно про такі речі, і розуміємо, що треба дати щось тихе, що народитись може тільки в тиші. Можливо, це не “Гамлет” навіть, просто казка, можливо, щось дуже ніжне, ніжне і просте… Без концепції…
Н. Б.: А хіба “Гамлет” не казка? Скажіть, Олексо, чи Ви б набрали зараз новий курс студентів?
О. К.: У мене буде магістратура.
Н. Б.: Магістратура – так, але – першокурсники? Ви ж можете сказати їм те, чого ніхто більше не скаже. Безпосередній зв’язок – театр – війна – театр?
О. К.: Мені б хотілося набрати курс, але як сприйме нас це зовсім інше молоде покоління, як відбудеться… обмін енергії? Як вони працюватимуть на сцені, маючи новий досвід?
Н. Б.: А самі Ви хотіли б щось нове грати?
О. К.: Я дуже хотів би зіграти Беккета, але зі своїм партнером, зі Стефановим хотів би зіграти щось хороше. З Надею Крат також.
Н. Б.: Конкретно – що?
О. К.: Конкретно? З хорошим партнером хороше все. Драматургія – це хороша подорож. Це просто хороша подорож.
Н. Б.: Подорож – куди?
О. К.: У пізнання себе самого. У пізнання світу.
Н. Б.: І в Грецію? У ту стару Грецію? Зрештою, там вибухали такі ж війни…
О. К.: Так, і в Грецію, де жив Гомер. Просто шукати людей, про яких знаєш – вони світяться, просто світяться, вони талановиті, і коли такі люди поряд, то час зупиняється, а коли час зупиняється – з’являються змісти. Я вважаю, що розвиток театру – це вміння передати від покоління до покоління свій набуток, але з урахуванням часу, з урахуванням намірів нового покоління. Не боротися з ним – лише допомагати. А вони мали б прийняти. Це дуже важливий момент.
Н. Б.: Як у добрій казці… Ви пишете казки?
О. К.: Казки пишу. Знайдете, якщо зазирнете у фейсбук… От Крат пише вірші круто, але вважає це нездарним… Даремно… Вона редагує мої тексти, править…До певного часу я розмовляв російською мовою, тільки російською, але на мене вплинув Степан Пасічник, ми з ним у Харкові вчилися, і Степан каже: працюємо в українському театрі – тож переходимо на українську мову. Це був 1984-й рік. І ми почали говорити українською, і Олег Стефанов теж. Степан гарно знає мову. Він нас вчив… Це вже мої діти, слава Богу, вільно розмовляють українською.
Н. Б.: Олексо, у Вашому житті був ще Донецьк. І Ваш дивовижний приятель Ігор Козловський. Це унікальна історія, це просто ще одне Ваше життя, я розумію – про це не можна похапцем…
О. К.: Не можна похапцем. Це справді наче ще одне життя.
Н. Б.: Даєте дозвіл ще на одну розмову? Ми говорили про театр і про війну тотальну і трохи про таку, коли борешся сам з собою. У кожного з нас – не одна війна. Так хочеться перемоги. У кожній чесній війні.