Національна спілка театральних діячів України (НСТДУ) з 2017 року провадить активну діяльність в освітньо-практичній сфері, організовуючи сезонні школи та лабораторії для акторів, режисерів, театральних менеджерів тощо.
Зокрема, четвертий рік поспіль працюють Лабораторії драматургії. Результатом Лабораторії-2023 “Як писати про війну”, кураторами якої були драматурги Павло Ар’є та Лєна Лягушонкова, став Фестиваль сучасної драми. Раніше перформативні читання відбувалися у Києві, але цьогоріч місцем проведення фестивалю було обрано Львів, а локацією – камерна сцена Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Протягом трьох днів (5-7 квітня 2024 р.) львів’яни та гості міста мали змогу безкоштовно переглянути п’ять сценічних читань п’єс сучасних українських драматургів на тему війни. Кожен перегляд закінчувався активним обговоренням за участи кураторок Фестивалю та Лабораторії драматургії НСТДУ Ольги Байбак, Аліни Рашко та Лєни Лягушонкової.
Свій огляд читань я вибудувала відповідно до хронології подій у драмах, а не в порядку проведення самих читань.
“Параскева” (драматургиня Ольга Мацюпа)
Час дії: 1946–2022 рік.
Місце дії: Бескиди, Польсько-українське пограниччя і США.
Про авторку: Ольга Мацюпа – знана драматургиня, театрознавиця, співзасновниця “Театру Драматургів”, чиї тексти активно ставлять у театрах України (у Львові – вистава “Галдамаш” за п’єсою “Екологічна балада” у Театрі Лесі).
Про п’єсу: Історична сага, в основу якої покладено життя головної героїні Параскеви, від її 17-ліття до 93-х років. П’єса не є документальною, але написана на основі реальних історій, репортажів, інтерв’ю, зібраних по українських селах в очевидців. Операція “Вісла”, голод, Освєнцим, масові міґрації за кордон, російсько-українська війна… Всі ці події відбулися протягом життя та у житті головної героїні.
Про сценічне читання: До читання залучені актори Театру ім. М. Заньковецької Олександра Гумецька, Діяна Каландарішвілі, Наталія Лісова, Олександра Люта, Олександр Норчук, Галина-Марія Павлик, а також Устина Карпіна та Юрій Оноприйко. Режисер – Дмитро Леончик (Чернівці).
На сцені, в майже цілковитій темряві, за пюпітрами, розташованими півколом, стоять семеро акторів. На кожному з пюпітрів прикріплено лампочки на “гусячій шиї”, які використовують музиканти (в цьому випадку – актори) щоб бачити текст. Лише на середньому пюпітрі світло падає на актрису Діяну Каландарішвілі, яка читає більшість ремарок та репліки персонажа – Параскеви. Впродовж читання актори стоять статично і тільки в одній сцені головна героїня, немов диригентка, активно жестикулює. Час від часу чутно класичну музику, що фоново звучить у читанні. Мінімальне втручання режисера Дмитра Леончика, яке полягало у згаданому музичному супроводі, допомогло глядачам/слухачам уявити образи героїв п’єси і події, що відбувалися в їхньому житті.
Про обговорення: Не романтизована, але щира, відверта і доволі світла історія життя не залишила байдужим жодного глядача. Більшість присутніх відчули в щемливій історії сім’ї Параскеви історію своєї родини. І хоча такі теми, як зауважували під час емоційного обміну думками глядачі, не в кожному домі обговорювалися, але кому, як не нам, молодому поколінню, “по зернятку” досліджувати своє минуле, з якого складається правдива історія України й українців.
“Ґражда” (драматург Олег Михайлов)
Час дії: середина ХХ століття.
Місце дії: Закарпаття.
Про автора: Олег Михайлов – драматург, актор за освітою. Вистави за його п’єсами йшли на сценах театрів Києва, Одеси, Сум, Харкова та за кордоном (у Польщі, Естонії, Фінляндії, Казахстані).
Про п’єсу: Місцем дії є гуцульська ґражда (садиба, що складається з житлового будинку та господарських приміщень, які утворюють замкнутий дворик). У тексті садиба асоціюється з фортецею, в якій завжди безпечно, але також і з в’язницею, звідки мешканцям ґражди Василеві, Стефанії і Катерині (дівчині, яка дивом вижила після заслання і голоду) немає куди подітися.
Про сценічне читання: Дія відбувалася у темряві, а сценічне світло падало лише на куб, що стояв посеред сцени і слугував столиком, за яким сиділи герої, а також лежанкою. Поряд лежали металеві відра, їх використовували замість стільців. Усі шумові ефекти, а також ліричні пісні та коломийки актори виконували акапельно. Це додавало текстові автентичности, вказувало на гуцульські музичні традиції.
До читання були залучені актори Вільного театру “ОКО” Юрій Кінаш, Іванна Мисюк та Галина Риба. Режисерка – Ірина Ципіна (Харків).
Про обговорення: Зображення зламаних доль людей на Західній Україні в повоєнний період глядачі в залі сприйняли дуже зворушливо. У тексті, поданому в мелодраматичному ключі, вони відчули атмосферу місця дії та важкі емоційні стани персонажів. Оплесками було відзначено звукове оформлення читання.
“Виживуть тільки пам’ятники” (драматургиня Оксана Гриценко)
Час дії: Сьогодення. Російсько-українська війна.
Місце дії: Кримський перешийок.
Про авторку: Оксана Гриценко – відома сценаристка, драматургиня, журналістка, співзасновниця “Театру Драматургів”. Її п’єса “Дон Жуан із Жашкова” стала основою сценарію до однойменного фільму (2024).
Про п’єсу: Після падіння метеориту пам’ятники російським діячам (які зараз підлягають знищенню) ожили і взялися охороняти кримський перешийок від українського контрнаступу. Сталося це завдяки молитовному проханню єдиного сучасного персонажа, настоятеля Києво-Печерської лаври владики Павла. Неординарний підхід до вибору сюжету виник під впливом написання авторкою статті про демонтаж радянських пам’ятників.
Про сценічне читання: У найбільш театралізованому читанні фестивалю актори були одягнені в стилізовані історичні костюми. Форма подачі тексту також більше відповідала формату вистави: режисер дійства Дмитро Некрасов зачитував ремарки сидячи на сцені з ноутбуком (це була єдина візуальна ознака, що дія відбувається в сьогоденні), а кожен з акторів виголошував лише репліки своїх персонажів.
Ключовим моментом у читанні стала вдало подана режисером сцена, де йшлося про поглинання російською імперією навколишніх територій. Актриса О. Люта – Катерина ІІ ефектно поїдала сухе печиво (у тексті – тушонка з галетами), що сипалося їй з рота на землю, але ненажера намагалася не залишити ані шматочка.
Персонажі – пам’ятники російським діячам: імператриці Катерині ІІ (Олександра Люта), князю Григорію Потьомкіну (Василь Василик), поету Олександру Пушкіну (Василь Баліцький), маршалу Георгію Жукову (Орест Огородник), інженеру де Воллану (Роман Біль), піонеру Володі Дубініну (Мар’ян Дмитраш), невідомому радянському солдатові (Ігор Білиць). Персонаж із сьогодення – Владика Павєл (Степан Глова). Режисер – Дмитро Некрасов (Суми).
Про обговорення: У комедійно-сатиричному жанрі драматургиня Оксана Гриценко висміювала характерні риси кожного з яскравих історичних персонажів, а глядач, відповідно до свого розуміння, “прочитував” історично-соціяльні змісти і щиро сміявся з образів історичних “героїв”. Дискусії в залі стосувалися декількох питань: чому демонтаж пам’ятників розпочався лише зараз, а не з настанням Незалежности та як використовувати простір, де стояли пам’ятники – ставити нові чи планувати клумби.
“Варвари цибулевої масти” (драматургиня Катерина Пенькова)
Час дії: Березень 2022 р.
Місце дії: Прикордонне польське містечко.
Про авторку: Катерина Пенькова – драмтургиня та сценаристка. Співзасновниця “Театру Драматургів”, фіналістка усіх чотирьох Лабораторій драматургії НСТДУ. Її п’єси йдуть на сценах театрів Кропивницького, Харкова, Чернігова, а також за кордоном.
Про п’єсу: У тексті через побутові стосунки між біженкою Ларисою та волонтеркою Басею в трагіко-комічному ключі розкриті серйозні теми біженства, волонтерства (активної стадії та вигасання), стосунків у сім’ях військових, допомоги армії, пошуку зниклих безвісти та ексгумації й розпізнавання останків. Паралельно глядач довідується про історичні факти (не здогади!) з часів 80-річної давнини на цих-таки теренах, де відбувається дія: на польському прикордонні з уст польського та українського істориків.
Дві сюжетні лінії об’єднує персонаж мами волонтерки, чия матір (бабця головної героїні Басі) загинула під час Волинської різні, а її тіло так і не було знайдено.
Про сценічне читання: На сцені розташовані три місця дії: у центрі – помешкання польської волонтерки Басі (Єлизавета Цілик) та її матері (Наталія Лань). Вони приймають у себе вдома українську біженку Ларису (Аліна Рашко). Ліворуч розташовується волонтер (Ігор Білиць), який приходить в гості до квартири волонтерки, поруч – журналістська студія, де диктори згадують історичні факти про Волинську трагедію. Так час дії (сьогодення) залишається незмінним, але поряд із теперішньою війною в Україні друга сюжетна лінія відображає події польсько-українського протистояння 1943–1944 рр.
Вдало підібраний акторський склад зумів легко подати історію піклування про біженців, опіку та бажання допомогти, яке з часом перейшло в бажання якомога скоріше спекатися гостей із власного дому. Паралельно – історія про вдячність за допомогу, що перетворилась у зловживання. Але чи все так однозначно?.. Чому поведінка обох героїнь настільки змінилася?.. Лише в останній сцені Катерина Пенькова дає відповідь на це запитання, об’єднуючи воєдино обидві сюжетні лінії (історичну та сьогодення).
На сцені діють актори Ігор Білиць, Андрій Войтюк, Наталія Лань, Олександра Люта, Аліна Рашко, Костянтин Ткаченко, Єлизавета Цілик. Режисер – Ігор Білиць (Львів).
Про обговорення: Попри комедійне рішення, обговорення стосувалося передусім важливих і власне трагедійних тем, адже драматургиня підняла дуже серйозний і до кінця не досліджений історичний пласт подій Волинської трагедії. Порівнявши проблеми, з якими зіштовхнулися нащадки жертв обох воєн, вона виокремила питання поховання та ексгумації останків загиблих. Саме над цим досі клопочуться історики та родичі жертв з передусім Волинської та Рівненської областей. Про це і нині йде мова, а найближчими роками це питання може стати ще актуальнішим в контексті війни на Сході України.
“Стара, товста, розумна” (драматургиня Анна Захожа)
Час дії: за тиждень до Дня святкування другої річниці Перемоги України над рф.
Місце дії: Херсонщина, село Вознесенка (поблизу Кримського півострова).
Про авторку: Анна Захожа – театральна менеджерка, сценаристка, журналістка. В рамках IV Лабораторії драматургії написала свій дебютний текст.
Про п’єсу: Це єдиний текст на фестивалі, в якому зображено майбутнє. Неоднозначне майбутнє, події якого відбуваються хоч і після війни, але людство замість безхмарного життя зіштовхується з новими викликами і проблемами.
У невеличкому селі, де відбувається дія, більшість – жіноче населення, а чоловіки травмовані фізично чи морально. Зокрема, тричі контужений персонаж Василь та водій Михайло, який дивом вижив під час війни. Через те повоєнна відбудова лягає на жіночі тендітні плечі. З одного боку – радість перемоги, а з іншого – відчутні трагічні наслідки війни. Мирне життя – не зовсім мирне, щасливе життя – не цілком щасливе.
Ми завжди уявляємо та пророкуємо позитивне майбутнє, а не таке, як подано у тексті, де присутні надалі актуальні теми незаконного продажу землі та корупції. Без сумніву, варіянтів перемоги є декілька, а проблеми, які існували до війни, на думку авторки, існуватимуть і надалі.
Про сценічне читання: Текст запропонований у комедійному ключі в жанрі вестерна.
Усе читання візуально та звуково чітко відповідає стилеві та жанрові, задуманого драматургинею як “мильний жіночий вестерн”: на сцені четверо акторів, одягнені у джинси, сорочки та ковбойські капелюхи. На фоні часто вмикається українська (!) музика в стилі кантрі.
У п’єсі подано образ незламної української жінки, бо після війни все тримається на жінках. Це відображено режисером: жіночі персонажі виносять на порожню сцену стільці та масивну колонку, з якої потім лунає музика… Чоловічих персонажів у виставі грають жінки, що підкреслює основну думку в тексті про роль жінки у повоєнний час.
Текст читали актриси Львівського академічного обласного театру ляльок: Тетяна Лубенець, Анна Назаревич, Анжела Семчук, а також Христина Ткачова. Режисер – Валентин Гура (Львів).
Про обговорення: Змішані відчуття авторки цілковито можуть стати нашою реальністю. Глядач отримав два варіянти сприйняття цього тексту: залишатися у світі вестерну або ж зняти рожеві окуляри і порівняти теперішні реалії з запропонованим майбутнім.
Можна виокремити декілька хвиль розвитку сучасної української драматургії, написаної після 24 лютого 2022 року. Перша – фіксація драматургами подій та емоцій перших днів війни. Друга – спроби аналізу подій. Третя, що наразі триває, – переосмислення.
Звернення до історії попередніх воєн, повстань та їхнє трактування потребують ґрунтовних знань і подальших досліджень у царині політики збереження пам’яти репресій, історичних подій Другої світової війни, Волинської трагедії, операції “Вісла” та інших хвиль переселень українців. Драматурги розширюють уявлення читачів/глядачів не лише про політичну ситуацію сьогодення, а й про нашу історію, адже, як показали читання, багато подій є циклічними, і нині ми зустрічаємося з тими ж випробуваннями, з якими зустрічалися наші предки: біженство, репресії, пошук зниклих безвісти, ексгумації…
Виокремлюється і гендерне питання, адже авторами текстів здебільшого є жінки. Головні персонажі п’єс – також жінки. Це спричинено тим, що більшість чоловіків нині воюють, а також тим, що місцями дії у текстах є позафронтові території, де роль жінки, яка залишається вдома, зростає.
Автори п’єс, представлених на IV Фестивалі сучасної драми, провели серйозний та фаховий екскурс в історію українського народу і в рамках фестивалю “Як писати про війну” запропонували глядачам своє трактування теми війни. Відвідувачі подій не залишилися байдужими і виокремили для себе ті теми, які стали їм найближчими як тематично, так і стилістично.
